Олена РУСИНА - Україна під татарами і Литвою

Втім, у будь-якому випадку після смерті Ярослава Всеволодича (1246 р.) його сини, Олександр та Андрій, вирядившись у 1247 р. "в Татары", домоглися того, що Андрій отримав право на Володимир, а старший, Олександр, – на "Києв и всю рускую зємлю". Щоправда, останній був номінальним володарем Києва: повернувшись до Новгорода, де він князював раніше, Олександр розпочав боротьбу з Андрієм і в 1252 р., діставши від татар право "старєйшинства во всєй братьи єго", посів володимирський стіл.

Після цього, за висловом Дж. Феннела, "Київ і вся Південна Русь наче вислизнули з рук правителів Північно-Східної Русі" : міжкнязівські відносини тут стали регулюватися ярликами на велике княжіння володимирське. Навряд чи можна визнати переконливою спробу пролонгувати термін існування інституту київського княжіння, а відтак і Київської Русі як реального політичного організму, посиланням на "стійку літописну традицію, згідно з якою Київ і надалі перебував у руках північних князів". Насправді йдеться лише про пізній, XVII ст., Густинський літопис, що в ньому Олександра Ярославича і його брата й наступника на володимирському великокняжому столі Ярослава Ярославича названо, відповідно, "московским и києвским"та "литовским и києвским"князями. Абсурдність перших предикатів виразно свідчить не на користь другого; ще більші сумніви породжує вміщена під 1305 р. звістка цього ж літопису про початок князювання у Києві Івана Калити.

Очевидно, що остаточне розв'язання даної проблеми неможливе без докладного текстологічного аналізу Густинського літопису. Однак здається симптоматичним, що такий вдумливий дослідник, як М. Грушевський, спочатку вбачаючи у цій пам'ятці "певні натяки" на існування /30/київського літописання в другій половині XIV ст., з часом рішучо змінив свою думку, відзначивши з приводу наведених "фактів": "Редактор компіляції для сих подій не розпоряджався ніяким нам незвісним джерелом, і сі його звістки, очевидно, тільки його власні здогади, а як такі – нічого не варті".

Отже, не залишається місця для сумнівів у тому, що в другій половині XIII ст. Київ повністю вийшов за рамки безпосередніх політичних інтересів князів Північно-Східної Русі. Паралельно джерела не згадують про претензії на спорожнілий київський стіл з боку галицько-волинських чи чернігівських князів. Це, за відсутністю власне київської княжої династії, означало злам механізмів, які забезпечували функціонування й відтворювання князівської влади у Києві, а заразом – і в Переяславлі, що був до нього "прищіпкою"; так відбулося "збезкняжіння" цих земель.

Але якщо Переяславщина взагалі припинила своє існування як окреме князівство, то на Київщині князівське правління було з часом відновлено: у літописах під 1331 та 1361–1362 рр. згадується князь Федір Київський (щоправда, звістки 1360-х рр. сумнівні щодо своєї автентичності); першою половиною XIV ст. найчастіше датується в літературі князювання Іоанна-Володимира Іоанновича Київського та Андрія Вруцького (Овруцького), імена яких занесено до синодика новгород-сіверського Спасо-Преображенського монастиря.

У сучасних дослідженнях вони фігурують як "князі з місцевих феодалів" , однак при такому абстрактному формулюванні питання про середовище, що їх висунуло, по суті, залишається відкритим. Очевидно, що "вакантний" київський стіл не міг бути заповнений за рахунок "ресурсів" цього регіону, тобто шляхом рекрутування князів з-поміж місцевого боярства. Таку можливість, схоже, припускав О. Пресняков, наголошуючи на тому, що "татари боярину Федору, замученому в Орді разом із князем Михайлом Чернігівським, пропонували княжіння останнього, якщо він піде на поступки їхнім домаганням" . Не слід, одначе, забувати, що цитована ним оповідь про загибель Михайла Чернігівського є, попри низку документальних деталей, літературним твором, спрямованим на глорифікацію страстотерпників Михайла та Федора, тож на неї важко покладатись у даному випадку. До всього, така процедура була неможливою з погляду ментальності як давньоруської доби, так і пізнішого часу – досить згадати події, що відбулись у Києві після смерті Семена Олельковича (1470 р.). Кияни рішуче відмовилися визнати своїм правителем Мартіна Гаштольда як людину некнязівського походження та вимагали від Казимира, щоб він /31/посадив тут Михайла Олельковича чи будь-якого іншого князя, безвідносно до його віросповідання.