Олена РУСИНА - Україна під татарами і Литвою

Певно, єдиним резервом, звідки могли бути почерпнуті претенденти на київський стіл, були Ольговичі, що князювали на сусідній Чернігівщині; тож доречно розглянути ті відносини, які склались у їхньому середовищі в другій половині XIII ст.

Як уже відзначалося вище, після нашестя монголів Чернігів, спустошений у 1239 р., і далі функціонував як адміністративний центр. Певний час чернігівський стіл посідав син Михайла Всеволодича Ростислав, а в 1245 р. сюди повернувся з Угорщини сам Михайло. До складу його володінь у той час входили Брянськ, Карачов, Глухів і значні території у Верхньому Пооччі. Після загибелі Михайла (1246 р.) ці землі успадкували його сини – Роман, Мстислав, Семен, Юрій; при цьому Чернігів, напевне, перейшов до його троюрідного брата Всеволода Ярополчича, [9] Згідно з Галицько-волинським літописом, у 1261 р. Василько Романович віддав свою доньку "за Андрєя князя Всєволодича к Чєрнигову". Р. Зотов, автор фундаментального дослідження генеалогії чернігівських князів, вважав його сином чернігівського князя Всеволода (Лаврентія) Ярополчича (згаданий у Любецькому синодику), правління якого він покладав на 1246–1263 рр. хоч, за даними родоводів, не він, а Роман Михайлович "сядє на Чєрниговє"після Михайла Всеволодича. У літописах Роман фігурує в 1263–1285 рр. як князь брянський, однак у Любецькому синодику, як і в родоводах, його названо великим князем чернігівським. Мабуть, посівши після Всеволода Ярополчича чернігівський стіл, Роман Михайлович так і не зробив Чернігів своєю резиденцією. Причиною такого рішення став, очевидно, занепад Чернігова, безпосередньо пов'язаний із запустінням його сільської округи в другій половині XIII ст., що було наслідком як нашестя монголів, так і воєнної активності литовських феодалів (зокрема, літописи згадують Хвала, воєводу князя Миндовга, "ижє вєлико убийство творяшє зємлє Чєрниговской").

Занепад Чернігова і піднесення Брянська потенційно вели до перебудови традиційних внутрішньодинастичних зв'язків, що склалися поміж Ольговичів – до закріплення родового старшинства за князями, які резидували в Брянську. Одначе, ставши в другій половині XIII ст. центром суспільно-політичного життя на Задніпров'ї, Брянськ так і не перетворився на головний стіл Ольговичів: наприкінці XIII ст. він був захоплений смоленськими князями. Як і чому це сталося, невідомо. А. Горський, проаналізувавши відомості джерел про цю подію, висловив припущення, що "вокняжіння смоленських князів у Брянську /32/ відбулося не без участі Орди", становлячи "складову частину наступу Токти на сферу впливу Ногая в руських землях".

Нащадки Романа Михайловича змогли утримати за собою тільки невелику волость Осовик (біля Рославля), давши початок князям Осовицьким. За іншими синами Михайла Всеволодича закріпились як спадкові володіння – "отчини" – їхні землі у Верхньому Пооччі; здрібніння цих володінь призвело до появи численних "верховських" княжих родів: Новосильських, Одоївських, Воротинських, Мосальських, Мезецьких, Оболенських та ін., які з часом не втратили усвідомлення спільності свого походження, однак не підтримували зв'язків із родовим гніздом – Черніговом. Їхнє середовище було світом архаїчних відносин, де від часу до часу, як у давньоруську добу, спалахували суперечки щодо "бóльшєго княжєння"й майже не припинялись міжусобні чвари.

Що ж до інших ліній Ольговичів, то після Батиєвого нашестя вціліли, принаймні, путивльські, курські, липовецькі, рильські й воргольські князі. Характерно, що в пізніші часи, за доби литовської зверхності, жоден із них не згадується в джерелах; до причин вигасання князівських родів на Чернігівщині слід, мабуть, віднести воєнні напади монголів і литовців, міжкнязівські конфлікти, епідемії (як, наприклад, пошесть 1352 р., після якої в Глухові "ни єдин чєловєк нє остался, всє изомроша").

Утім, стосовно долі путивльських князів існують певні, хоч і малоінформативні, джерельні відомості – дані Новгород-Сіверського синодика, що їх названо "яскравим променем, кинутим у непроглядну темряву історії Києва після Батиєва нашестя". У синодику згадані князь Іоанн Путивльський, його син Іоанн-Володимир Іоаннович Київський і (можливо, брат останнього) Андрій Овруцький із сином Василем, забитим у Путивлі. Очевидно, утвердившись на київському столі, путивльські князі зберегли найтісніший зв'язок зі своєю "отчиною" (в ній, можливо, князювали молодші представники цього роду) – і саме його сліди й фіксуються в пізніші часи (з кінця XIV ст.) у вигляді адміністративної підпорядкованості Путивля Києву. Зокрема, за актами другої половини XV ст. відомо, що путивльська данина йшла до київського "скарбу" та київського "ключа", а путивльські намісники рекрутувалися лише з нобілітету Київської землі. Заслуговують на увагу й скарги київської депутації до Сигізмунда І Старого, спричинені втратою, за договором 1503 р., Путивля, "києвского дєржанья, а к Путивлю было 14 волостєй ваших господарских; тє волости от ваших господарчих прєдков слуги вашєй милости – князья, и паны, и зємянє зємли Києвской – по року дєрживали, и з тых волостєй… кони/33/ єздживали и шубы тєплы куньи одєвали"(1520 р.); це повністю узгоджується з уставною грамотою Київській землі ( "… волости києвскиє киянам дєржати, а иному никому").