Олена РУСИНА - Україна під татарами і Литвою

Зрозуміло, що вона не охоплює ані всіх українських земель, ані всіх реалій середини XIII – другої третини XVI ст. Прагнучи висвітлити різноманітні аспекти історичного процесу, ми приділяли більшу увагу питанням, які мало акцентувались у літературі останніх десятиліть – і, воднораз, набули актуальності за умов нашої дійсності, сучасного етапу вітчизняної історії.

Виклад матеріалу ми намагались проілюструвати якомога більшою кількістю витягів із оригінальних джерел (ці тексти лише незначною мірою адаптовано), щоб максимально наблизити до читача ті далекі часи, наукове осмислення яких є ключем до розв'язання проблеми континуїтету в національній історії чи, словами М. Грушевського, "органічної зв'язлості і тяглості народного життя", котре "не переривається вповні ні при яких змінах і переломах, поки живе даний народ" . /17/-/18/

Вчинений Батиєм " пополох зол" започаткував добу татарського панування над Руссю. На східноєвропейських і азійських обширах виникло могутнє державне утворення, зване в історіографії Золотою Ордою. Щоправда, термін цей – пізнішого походження: він з'являється у московських літописах після підкорення Казані (1552 р.), з яким (а не зі "стоянням на Угрі" ) асоціювалось у народній свідомості звільнення від татарської кормиги. Втім, фахівці не виключають, що це словосполучення побутувало на Русі вже в XIII–XIV ст.: під Золотою Ордою тоді розуміли ханську юрту, яка багатством свого оздоблення вражала уяву сучасників. За спостереженнями францисканського ченця Джіованні дель Плано Карпіні, котрий у 1245–1247 рр. здійснив мандрівку до столиці Монгольської імперії Каракорума, це був намет, котрий "спирався на стовпи, покриті золотим листом, прибитим до дерева золотими гвіздками". Щодо самої заснованої Батиєм держави літописці XIII–XIV ст. вживали збірний етнонім "Татари" [3] Визначення кочовиків-завойовників як "татар" потрапило до Європи з Китаю; самі ж вони звали себе монголами. Натомість у фаховій літературі й досі широко побутує штучний термін "монголо-татари". Тюрколог В. Єгоров припускає, що вперше він з'явився в 20-х рр. XIX ст. у працях петербурзького професора П. Наумова; дослідник також показав, яким чином "спроби ліквідувати позірну невідповідність між добре відомими назвами "монголи" , "Монголія" і наявними в середньовічних джерелах "татари" , "Татарія" призвели до появи дивного за своїм змістом словосполучення "монголо-татари" , що зовні примиряє історично-географічні традиції середньовіччя і новітнього часу" . чи політонім "Орда"; у східних джерелах її називали також Білою Ордою. У науковій літературі вона іноді фігурує під назвою "улус Джучі', хоч насправді останній включав у себе ще й Синю Орду, яка формально підпорядковувалася Білій.

Початки цієї держави сягають 1243 р., коли, повернувшись із Центрально-Східної Європи, Батий облаштувався в прикаспійських степах, згодом заснувавши в районі сучасної Астрахані столичне місто Сарай ("Палац"). Щоправда, він визнавав зверхність каракорумського хана й, відтак, був позбавлений права на зовнішньополітичні зносини, карбування монети і т. ін.; завойовані ним руські землі вважались "хановими та Батиєвими". Цей режим проісну- /19/вав до 60-х рр. XIII ст., коли Менгу-Тимур, скориставшись міжусобицями в Монголії, позбувся обтяжливої залежності від метрополії.

Доти володарі Золотої Орди мусили віддавати більшу частину власних прибутків великому хану. Відповідно з Каракорума на Русь відряджалися "численники", щоб обраховувати загальну кількість людей, з якої мав стягатися податок (так званий "выход"). Перший перепис населення в Південній Русі відбувся на зламі 1245–1246 рр. У "Житії" Михайла Чернігівського повідомляється, що вцілілих жителів татари "нє по колицех врємєнєх(невдовзі після нашестя – авт.) осадиша в градєх, изочтоша в число и начаша на них дань имати". Датувати цю звістку дозволяє згадка Карпіні про "якогось сарацина" (очевидно, купця-мусульманина), котрий обчислював людність і збирав данину під час перебування італійця на Русі. Сліди одного з подібних переписів фіксує Любецький синодик, [4] Синодик любецького Антонієвого монастиря, в складі якого зберігся князівський пом'яник XI–XV ст. куди вписаний "вєликий князь чєрниговский Лєонтий, оставивший дванадєсять тєм людєй", тобто 120 тис. підданих.