Ярослав Штендера - Засуджений до розстрілу

Українській владі вдалося відвернути безпосередню загрозу і тепер вона могла продовжувати свої намагання сформувати загально-російський федеративний уряд. Заходи Генерального Секретаріату Центральної Ради в цьому напрямку були безуспішні. Тільки уряд донського краю виявив певне зацікавлення, Відносини України з Доном особливо дратували Раду Народних Комісарів. Крім того, що Генеральний Секретаріат разом з урядом Дону намагався усунути більшовицьку владу в Росії, він перепускав без перешкод частини донських козаків, які зміцнювали армію генерала Каледіна, а донський уряд не перешкоджав просуванню українських частин через свою територію. Однак, коли більшовики почали вимагати від Центрального Секретаріату вільного переходу їх частин для боротьби проти сил генерала Каледіна, український уряд відмовився дати такий дозвіл, покликаючись на свій нейтралітет. Це дало привід більшовикам посилити пропаганду проти українського уряду, на яку Генеральний Секретаріат зареагував окремою відозвою. Як зауважує Д. Дорошенко, відозва цікава тим, "що вона характеризує загальні погляди українського правительства на сучасний момент і на відносини з більшовиками". Відкидаючи пропаганду більшовиків проти української влади як "нечесну агітацію", відозва підтверджувала, що українці були зацікавлені лише справою "утворення центрального правительства всієї Російської Республіки" і що переговори українців в цій справі включали й інших представників, як також і більшовиків. Як було сказано в заяві, Генеральний Секретаріат намагається сформувати "центральне правительство на таких умовах, щоб воно було однородно-соціалістичне (від більшовиків до народних соціалістів) І федерального характеру, цебто складене з представників краєвих республік, Тільки таке правительство матиме силу й авторитет, І бо спиратиметься на всі реальні сили демократії всіх соціалістичних напрямів і на всі народи Російської Республіки", Далі відозва зазначала: "Генеральний Секретаріат не визнає Народних Комісарів правительством всієї Росії, бо сила їх тільки серед певної частини великоруської демократії, народи ж Сибіру, Поволжя, Кавказу, Криму, Дону, України, Бесарабії, Білоруси не признають Народних Комісарів правительством Росії. Так само навіть не вся великоруська демократія признає їх правительством. Через те в інтересах селянства, робітництва і солдатства Росії, від імени і коштом яких буде встановлятися мир і будуть рішатися питання великої соціальної ваги, Генеральний Секретаріат уважає невідкладним якомога швидше скласти центральне правительство на вище згаданих основах. Поки ж такого немає, Генеральний Секретаріат не вважає можливим ставати на бік тої чи іншої области. І через те Генеральний Секретаріат, признаючи право як за Народними Комісарами у Великоруси, так і за козаками на Донщині, на Кубані і по інших всіх землях порядкувати своїм життям, не вважав справедливим задержувати козачі військові частини на Україні, коли вони хотіли йти до свого краю. Так само Генеральний Секретаріат уважає недопустиме затримувати й російські частини, коли вони виявляють бажання йти в Росію, як недопустиме те, що Народні Комісари задержують українські частини, не пропускаючи їх на Україну".

Автори відозви не могли сподіватися будь-якого послаблення у відносинах між Києвом і Петроградом, хоч український уряд складав вину за протиукраїнську агітацію на "зайшлі з півночі Росії анархістичні елементи". [22]Для стратегів у Петрограді співпраця між Україною й Доном становила дійсну загрозу, бо такий союз, за словами одного з них:- "відріже нас від Кавказу і Бакинської нафти, також позбавить Радянський Центр вугілля Донецького басейну, марганцю Криворіжжя і хліба України". [23]

Розрив між Центральною Радою й Народними Комісарами став питанням часу. Вже 6 грудня Рада Народних Комісарів вислала до всіх своїх рад відозву, в якій зазначалося, що "буржуазна Центральна Рада Української Республіки веде боротьбу проти українських совітів, помагає Каледіну стягувати військо на Дон, перешкоджає совітській владі пересилати через землю братнього українського народу необхідні військові сили для приборкання калединського бунту", [24]Підготовляючись до конкретних дій проти України, член воєнно-морської колегії при Раді Народних Комісарів В, О. Антонов-Овсієнко виробив план боротьби з "контрреволюцією", згідно з яким більшовицькі відділи мали захопити Харків, 2-й Гвардійський корпус мав бути переведений з району Жмеринка — Бар на Поділлі в район Донецького басейну, а звідти розпочати наступ на Дон, Україна повинна була служити плацдармом більшовиків в їх боротьбі проти Дону. Готуючись до здійснення свого плану, більшовики, як здавалося, вели нормальну політику супроти України. 7 грудня 1917 року Лев Троцький (Лейба Бронштейн) доручив главковерхові Криленкові включити представника Центральної Ради до загально-російської мирної делегації, не перешкоджати рухові українських частин з півночі на південь, — все це з метою переконати українців, що радянська влада не має наміру ставити будь-які перешкоди самовизначенню України. Але з огляду на те, що український уряд продовжував пропускати частини козаків на Дон, що на думку Народних Комісарів було ворожим кроком, російський уряд вдався до більш рішучих кроків, безперечно, маючи на увазі не допустити об'єднання війська Центральної Ради з силами генерала Каледіна на Дону і тим самим створити суцільний, протибільшовицький фронт. 17 грудня через Криленка було передано Центральній Раді наступну ноту Ради Народних Комісарів: