Ярослав Штендера - Засуджений до розстрілу

— 400, 1-й запасний український полк — 2000, 2-й запасний український полк — 2000, відділи Вільного Козацтва — 1700, польова артилерія — 300, полк Грушевського — 1000, Гайдамаки і Курінь Смерті — 1000, Разом українці мали 16000 вояків. [17 *]

Українці, довідавшись про наміри більшовиків, випередили їх і вночі з 12 на 13 грудня частини 1-ї української сердюцької дивізії почали роззброювати більшовицькі частини і висилати їх ешелонами з Києва. Оточивши касарні більшовицьких і прихильних їм частин, до 4 години ранку українці роззброїли Арсенал, 3-й і 5-й авіапарки і майже всі інші відділи більшовиків. Тільки 3-й авіапарк чинив опір, внаслідок чого загинув козак Богданівського полку і чотирьох поранено. Українці захопили 350 кулеметів, 5 мільйонів набоїв та інші боєприпаси. Ватажків наміченого повстання було арештовано.

Одначе український уряд не використав нагоди, щоб усунути свого небезпечного противника і замість того, "стоячи на грунті "завойованої революцією свободи", повипускав зразу арештованих большовицьких ватажків і допустив далі провадити проти себе відверту агітацію". [18]Ця агітація розпочалася того ж самого дня. Різні ради й комітети висловлювали своє обурення з приводу роззброєння більшовиків. Але ще більше значення для представників уряду мав перебіг засідання Ради робітничих і солдатських депутатів, котре відбулося того ж дня, тобто 13 грудня. Коли деякі українці-члени Ради намагалися виправдати військову операцію уряду, то виявилося, що не всі українські частини їх підтримують. Представник Шевченківського полку заявив, що українцям "слід боронити не Ц. Раду, а робітників, селян і солдатів… Представник Волинського полку казав, що його товариші визнають Ц. Раду, але це не значить, що вони будуть боронити тих людей, які тепер в Ц. Раді засідають". [19]З ініціативи Ради робітничих депутатів, ради профспілок і ради фабричних комітетів було видано відозву, в якій вимагалося, щоб Центральна Рада, яка виступила проти революційних сил, передала владу Радам робітничих, селянських і солдатських депутатів. У відозві також закликалося до страйку, який за участю 20 000 робітників розпочався 14 грудня і припинився наступного дня. Більшовики також продовжували свою роботу, далі маючи на меті повалити уряд Центральної Ради. 16 грудня відбувся крайовий з'їзд більшовицької партії, в роботі якого взяло участь 54 делегати від 22 організацій з сімох губерній і двох військових організацій. Серед схвалених резолюцій закликалося "боротися проти нинішнього складу Ц. Ради і стреміти до створення на Україні дійсно революційної влади Рад робітничих, селянських і солдатських депутатів. В конфлікті Ц. Ради з Радою Народних Комісарів взяти сторону Ради Нар. Комісарів". [20]

Більшовики також намагалися захопити владу в свої руки за допомогою 2-го Гвардійського корпусу. Полки цього корпусу під керівництвом більшовицької агітаторки Євгенії Бош і за згодою київського більшовицького комітету "рушили з фронту на схід і, нищачи й грабуючи все на своїй дорозі, перейшли так ціле Поділля і на початку грудня скупчились в районі станції Жмеринки, звідти мали рушити на Київ. Тоді командант І Українського Корпусу генерал П. Скоропадський, який саме перед тим дістав від нового главковерха Криленка наказ вирушити з своїми частинами на фронт, замість того, щоб виконати цей наказ, обсадив полками свого корпусу залізничні лінії Козятин — Жмеринка і Шепетівка — Козятин — Христинівка— Вапнярка; коли в перших днях грудня перші ешелони 2-го Гвардійського корпусу вирушили з Жмеринки, українці несподівано зупинили їх вночі біля Вінниці, роззброїли, запакували знову до вагонів і під вартою відіслали на північ до Московщини, через Коростень і Калинковичі, обминаючи Київ, Потім таким же способом було роззброєно всі збільшовичені частини, які рушили з фронту і загрожували Києву". [21 *]Можливо, що генерал Павло Скоропадський мав би більший клопіт з 2-им корпусом, якщо б не відбулася у липні 1917 року українізація Х-гo корпусу. Він "обеззброїв 26-й збільшовичений корпус, який самовільно залишив фронт і спішив на заміну 2-го Гвардійського корпусу продовжувати його намір "розгромити" Українську Центральну Раду…" [21а]При цьому можна згадати долю і того українізованого корпусу. "10-ий корпус повернувся на Україну в повному військовому порядку з вірою і надією, що він одразу віддається в розпорядження Генерального Секретаріату УЦРади і стане в охороні границь рідного краю". Одначе йому наказали демобілізуватися, [216 *]