Ярослав Штендера - Засуджений до розстрілу

Тепер події почали розвиватися швидшим темпом. Було закликано українські частини на північному фронті не виконувати ніяких наказів головнокомандуючого, організувати свій український склад, давати опір ворогам Української Народної Республіки і "для проведення цього в життя вжити тих заходів, які викликаються Вашим географічним становищем щодо Петрограду, звідкіль насувається на Україну ця велика небезпека. Треба, щоб ви цю небезпеку спинили біля Петрограду". Фактично, це був заклик до диверсійних дій українських частин проти Петрограду. Однак, як продовжує Д, Дорошенко, "така диверсія була б можлива при іншому внутрішньому стані українських частин, ніж той, в якому вони були в кінці 1917 року, себто в стані розкладу й пересякнення більшовицькою пропагандою. А при такому стані речей опублікування цього наказу могло лиш стягнути з боку більшовиків репресії на українців на північному фронті, в Петрограді і взагалі на Московщині, що і справді сталося в короткім часі". [27]

Іншою важливою подією був з'їзд Рад селянських, робітничих і солдатських депутатів України, що відкрився 17 грудня в Києві. Згідно з планом більшовиків, з'їзд мав домагатися передачі влади в їхні руки, а його мінімальна вимога була перебрати склад Центральної Ради, щоб пропхати туди якнайбільше своїх членів. Одначе українські діячі зуміли повернути з'їзд на користь Центральної Ради, це змусило більшовиків покинути з'їзд і переїхати до Харкова, щоб там продовжувати свої наради. У Харкові вони проголосили себе Першим Всеукраїнським з'їздом робітничих, солдатських і селянських депутатів і обрали виконавчий комітет Рад, який "взяв на себе всю повноту власти на Україні". [28]Виступаючи на стороні Харківського уряду, Петроград тепер мав бажану причину, щоб усунути Центральну Раду силою. Ще 8 грудня Раднарком Росії призначив Володимира Антонова-Овсієнка головнокомандувачем збройних сил на півдні Росії, що мали завдання зайняти Дон і Україну. 16 грудня він прибув до ставки в Могилеві на Дніпрі і "зразу взявся до організації боротьби проти України. Він наказав розпустити Український Революційний Штаб в Петрограді і виробив план операцій, які зводилися до того, щоб захопити Харків, Полтаву, Катеринослав, а потім давити на Київ, наступаючи з одного боку з півночі — від Гомеля на Чернігів та Бахмач, з Брянська на Конотоп і Ворожбу, а з другого — з заходу, за допомогою ще недемобілізованих збільшовичених частин фронту — головно 2-го Гвардійського корпусу, що стояв на Поділлі", [29 *]Іншим важливим завданням Антонова-Овсієнка було не допустити до можливої військової співпраці між Україною і Доном, [29а]В кінці грудня Харків, Полтава і Чернігів були в руках більшовиків, які також закріпилися в деяких важливих пунктах на правому березі. У січні Олександрівськ і Катеринослав також потрапили в їхні руки. Із зростаючою загрозою Києву, українські політичні кола, врешті-решт, почали думати про замирення з Центральними державами. Але навіть і в тому їх випередили більшовики, представники яких 2 грудня зустрілися з уповноваженими Німеччини, Австрії, Болгарії та Туреччини і вже 5 грудня підписали перемир'я. Українська сторона лише 28 грудня вирішила брати участь у тих переговорах, що розпочалися 22 грудня, Але тільки 3 січня 1918 року українська делегація виїхала до Бреста.

А тим часом коло наступаючих червоних частин на Київ постійно звужувалося. Головною причиною було те, що "українське військо, всі ці численні українізовані полки, дивізії й корпуси танули як сніг, далеко швидше, ніж відбувалася їх українізація". [30 *]Дійшло до того, що зродився план, за участю деяких членів Центральної Ради розігнати, або розпустити її, і передати всю владу Раді Робітничих, солдатських і селянських депутатів. Змовники були в контакті з Радою Народних Комісарів у Петрограді і Народним Секретаріатом в Харкові. Змову було своєчасно викрито і комендант Києва Михайло Ковенко не побоявся арештувати змовників в будинку Центральної Ради, хоч арешт викликав протест Михайла Грушевського, Також не вірив у боротьбу з більшовиками голова українського уряду Володимир Винниченко. Саме з таких міркувань він запропонував, щоб одна частина Секретаріату заарештувала другу, з Винниченком на чолі, проголосила владу Рад, перевибори Центральної Ради і негайні мирні переговори з більшовиками. Товариші Винниченка не погодилися на його план. [31]

Оцінюючи погляди українських соціал-демократів відносно більшовиків, один з дослідників тієї доби Михайло Шкільник приходить до висновку, що "спочатку партія недооцінювала більшовицької небезпеки і потішала себе ілюзіями, що соціалістична, а навіть більшовицька влада в Росії не схоче поневолити соціалістичної України, і знайдеться спосіб співжиття між обома державами". [31а]