Владислав Карнацевич - Битва під Конотопом. 1659

Так частина козацтва все ж таки повернулася до політики, що вів свого часу Іван Виговський. Але Слободищенський трактат став лише черговим етапом на шляху розколу України. Лівобережні віднеслися до нового повороту гетьманського уряду не краще, ніж вони прийняли раніш Гадяцькі домовленості. І якщо на Правобережжі козацька рада, що відбулася восени 1660 року в Корсуні, схвалила нові умови з поляками, то козаки ряду лівобережних полків відмовилися їх підтримати і обрали своїм лідером Я. Сомка, який спирався на Москву. Хмельницький намагався повернути східну частину України під свою владу, але марно, походи його військ 1661 і 1662 року завершилися невдачею. На старшинській раді лівобережних полків в квітні 1662 року Сомко одержав гетьманську булаву своєї половини держави.

Так в Україні сформувалися геополітичні реалії, яким довелося проіснувати ще довгі роки, а саме — розкол країни на дві частини. На правому березі гетьмани орієнтувалися на Польщу, на лівому — на Росію. Не без виключень. Петро Дорошенко, який тримав правобережну булаву з 1665 по 1676 рік, обрав своїм протектором турецького султана, а, скажімо, лівобережний гетьман Брюховецький, почавши з повної покори Москві, закінчив повстанням проти неї. В будь-якому випадку, ще довгий час держава перебувала у стані безперервної громадянської війни, до якої залучалися сусіди — татари, турки, поляки, росіяни, кожен з яких мав свого улюбленця з числа претендентів на найвищу владу. Суцільний політичний безлад призвів до появи чисельних авантюристів, що мали підчас суттєві військові формування, величезні території були спустошені, обезлюднювалися. В ході періоду, що влучно називають Руїною, все більш фантастичною ставала перспектива утримання суверенітету Гетьманщини. Кожен новий переможець в боротьбі за булаву поспішав зміцнити свій новий статус за рахунок поступок зовнішнім союзникам. Нічого не виходило зі спроб об'єднати Україну.

Точної дати початку Руїни немає, але є різні думки істориків з цього приводу. І якщо дехто вважає таким роком 1663-й — рік виборів нових гетьманів для Правобережжя і Лівобережжя — Павла Тетері і Івана Брюховецького, то інші говорять про рік падіння Виговського, рік його виступу проти опозиційних Пушкаря і Барабаша (між іншим, в цій війні загинуло декілька тисяч чоловік), або ж ставлять на перше місце смерть Богдана Хмельницького. Можна зустріти і думку про те, що Іван Виговський започаткував Руїну, підписавши Гадяцький договір, який розколов українське суспільство. Проте, російський професор Т. Яковлева вважає дії цього гетьмана логічним продовженням політики Богдана Хмельницького. Вона пише, що Виговський аж ніяк не був пропольським політиком. Так, він робив багато чого з оглядом на зміцнення свого особистого положення або ж на втіху лише невеликій, елітній частині населення. Але він також боровся за автономний статус всього Війська Запорозького як держави і обирав союзника, виходячи з умов даного моменту. Якщо Річ Посполита запропоновувала більш вигідні для суверенітету держави умови, а Москва, навпаки, всіляко обмежувала цей суверенітет, то гетьман і вважав за необхідне прийняти бік нехай навіть і колишніх ворогів. Крім того, пише Яковлева, слід поглянути на те, як завершив свій життєвий шлях цей «польський гетьман».

Деякий час Виговський мешкав у своєму маєтку, відійшовши від активної політики. Польський король щедро обдарував Івана Виговського, який утратив своє гетьманство. Настановив його київським воєводою й сенатором, подарував два староства: Любомль на Холмщині з 25 селами та Барське на Поділлі, де було ЗО сіл. До королівських дарувань входила також маєтність у Галичині коло Жидачева: з селами Руда на Стриї, Волиця й Кохавина. Після Чудновського погрому царського війська Шереметєва та підписання Юрком Хмельницьким і старшиною Слободищенського трактату з Польщею, Виговському, нарешті, було повернуто його жінку Олену з сином Остапом. Сім'я оселилася спочатку в Руді на Стриї, а потім перебралася в інший свій маєток, у Барі, ближче до козацької України. Залишаючись вірним прихильником православної церкви, в 1662 році Виговський вступив до Львівського братства.

Ми знов бачимо його на історичній арені вже після обрання гетьманом Павла Тетері. Ось хто, дійсно, може вважатися щирим другом Речі Посполитої. Цей гетьман намагався робити все для зміцнення цієї дружби, а польський уряд йому повністю довіряв. В 1663 році разом з поляками Тетеря і його війська здійснили дуже невдалий похід на Лівобережжя з метою приєднати його до своєї держави, а значить і до Польщі. Там козаки правобережного гетьмана і солдати короля Яна Казимира зустріли відчайдушний опір як з боку козаків, так і з боку московської армії. В першій половині 1664 року ситуація для П. Тетері і його прибічників стала особливо важкою. З лютого все Правобережжя було охоплено могутнім антипольським і антигетьманським повстанням. Як писав один із катів повстанців С. Чарнецький: «Вся Україна вирішила вмерти, але не піддатися полякам!» Проти Тетері виступили, в тому числі, Ю. Хмельницький, Г. Гуляницький і, можливо, конотопський переможець — Іван Виговський. Приймали в бунті участь і низові козаки на чолі з І. Сірком. Нарешті на правому березі з'явився з протилежного боку Дніпра тамтешній гетьман Брюховецький. Повстання висвятив київський православний митрополит Й. Нелюбович-Тукальський.