Владислав Карнацевич - Битва під Конотопом. 1659

Ще в 1609 році російський полководець М. Скопін-Шуйський навчав своїх солдат «ратному строю». В 1630-ті роки до Московії спеціально з метою формування армії нового зразка були запрошені іноземні інструктори. Але в справі комплектування і постачання нових полків довгий час спостерігався безлад. Значна частина війська на зиму розпускалася, існував дефіцит вітчизняних офіцерів, тільки в 1647 році був переведений перший підручник щодо підготовки піхоти. Не все гаразд було і з одноманітністю зброї. Все це плюс традиційний консерватизм не дозволило швидко перебудувати армію. Згідно переписам 1650-х років боєздатної нової піхоти було ще дуже мало. Але на початку 1660-х ми бачимо, що кількісний склад полків нового або іноземного строю досягнув 55 тисяч чоловік. Можемо побачити в цьому результат програшу під Конотопом. Москва формувала національну регулярну армію. Радянський історик Ф. Каліничев пише, що держава створила сучасну і національну за складом армію завдяки трьом проведеним в період з 1654 по 1667 рік наборам даточних людей. З цього приводу А. Бульвінський слушно зауважує, що два з них були проведені під час війни з гетьманом Виговським — перший 13 листопада 1658 року, а другий — 5 липня 1659 року.

Ще більш віддалений ефект конотопські події дали відносно проблеми місництва. Суть цього потворного явища московського суспільно-політичного життя пояснювалася в одній з попередніх глав. В 1682 році цар Федір Олексійович знищив місництва, а в офіційному документі з цього приводу говорилося: «А в яких полках, після ратних походів батька нашого государева, блаженної пам'яті великого государя, були бояри і воєводи з місцями, і в тих полках між боярами і воєводами через випадки отечества їх великі були незгоди і ратним людям тіснота і від тої їх незгоди великий занепад ратним людям вчинився, а саме під Конотопом і Чудновим і в інших багатьох місцях». Офіційні російські історики XIX століття В. Берх, П. Медовиков, О. Барсуков також вказували на місництво як на причину поразки російських воєвод під Конотопом. Маємо велику спокусу і ми приєднатися до цієї думки та виявити факти місництва в війську Трубецького. Наприклад, сказати, що місто командувача тим угрупованням, яке перейшло Куколку, мав займати не племінник героя визволення Москви від поляків Д. Пожарського Семен, а хто-небудь більш поміркований, хоча і менш знатний. Однак будемо відверті — ніяких підстав називати місництво вирішальним чинником поразки московітів у нас немає. Інша справа, що консерватизм, застарілі методи підготовки армії і побудови всієї військової структури обов'язково давалися взнаки. Ймовірно, слова царя Федора не треба розуміти буквально — проявили місництво, і московські війська потрапили у татарську пастку. Він лише говорив, що за останні роки Московія знала забагато поразок, а в цілому військові дії могли бути більш успішними. Показово, що в 1682 році він називає як найбільш катастрофічні дві поразки більш ніж двадцятирічної давнини — Конотоп 1659-го і Чуднов 1660 року. Це спростовує твердження деяких сучасних коментаторів, що події під Сосновкою не були помічені росіянами, бо не було великих втрат.

Але згадаємо знов події 1659 року. Діставшись московського кордону, Виговський повернув в Україну. Причиною тому було, скоріш за все, перебування тепер у нього в тилу міст, зайнятих опозиційними силами і російськими залогами. Потрібно було встановити свою владу в Україні, а не шукати ратного щастя в далекій Москві, хоча це, імовірно, і цікавило польських і татарських полководців, що перебували в його таборі. Гетьман не міг заборонити їм промишляти по російських містах, не міг він і залишитися на кордоні, тому вирушив на південь. Протягом першої половини липня військам Виговського без бою здалися Костянтинів, Ромни, Лохвиця. В останніх двох містах мешканці самі видали гетьману російські залоги, щоб зберегти свої домівки від розорення, а себе від покарання. Полтава залишалася в руках К. Пушкаря і московітів. В середині місяця гетьманці взяли в облогу Гадяч, який обороняв опозиційний полковник П. Апостол.

Подальший розвиток успіху виявився неможливим. З півдня прийшла звістка про напад вінницького полковника І. Сірка і запорожців на Аккерман і ногайські улуси. Крім Сірка напад на Крим цього літа здійснили за наказом російського царя і донські козаки, які спустошили міста від Керчі до Балаклави. Це змусило хана, залишивши гетьману одну частину військ, з іншою — вирушити в похід. Ось тільки напрямок цього походу виявився несподіваним. Роздратовані татари пішли не на південь, а на північ, згодом піддавши розоренню села і міста Орловського, Мценського, Воронезького, Єлецького, Курського, Бєлгородського, Сумського, Тульського повітів. Кількість жертв цього рейду досягла майже 30 тисяч чоловік — ось це була справжня катастрофа, куди як трагічніша за Конотопську баталію.