Олександр Реєнт - Усі гетьмани України

Він був сміливим та талановитим військовим діячем. Але, як відмічали сучасники, у своїх діях керувався більше емоціями, ніж розумом.

Прагнув усілякими засобами зберегти свою владу. Звідти і результат — руйнування державно–адміністративного устрою держави Богдана Хмельницького.

«…Він, — свідчив сучасник Ханенка Ульріх Вердум, автор «Щоденника виправи Яна Собєського з року 1671», — народився в Умані, одному з важніших міст України, був там полковником, але попав у неласку в Дорошенка і перейшов до запорожців разом із іншими, що втекли від Дорошенка. Має трьох синів і жінку, старший із матір’ю у полоні в Дорошенка; другий попав у полон до татар на Чорному морі, одісланий до Царгороду, де й сидить у Семибаштовому замку; третій перебуває під доглядом у княгині Замойської, матері короля»…

«Також і Ханенко, взявши нечинно і непорядно гетьманський титул, вніс поміж народ розрізнення. Був спершу притиснений в Умані облогою, а потім під Стеблевом, хоч мав при собі немало орд із мурзою Батирчею, втратив гармати й був упень розбитий та розпорошений тодішнім гетьманом Дорошенком. Ті названі й неназвані особи, яких тут не згадуємо, котрі бігали за владою, не тільки самі на собі й на помічниках своїх пізнали нещастя та занепад, але за той їхній вчинок немало потерпіла й Вітчизна Україна, край тогобічний. То коли люд за такими побудками хилявся туди чи сюди й не хотів заспокоїтися при своєму порядку, то всілякі війська, котрі переходили чи на поміч, чи для їхнього заспокоєння, не лише нищили той край, але й до решти розорили. І де бували людні міста, оздоблені Божими святинями, там тепер, за гріхи наші, пустка і віднайшлося житло звірям. Від того не тільки кожний син своєї Вітчизни мусить точити з очей своїх, але обійме жаль кожного доброго християнина. Хто ж бо віджалкує оту всього нашого народу невідшкодовну втрату?» — виголошував у своєму універсалі гетьман І. Мазепа.

Отже, спробуємо й ми розглянути основні віхи життєвого шляху гетьмана Правобережжя М. Ханенка, щоб мати власну думку про його діяльність та місце і роль в історії України.

Уперше його ім’я, як уманського полковника (цю високу військову і державно–адміністративну посаду він обіймав упродовж десяти років, починаючи з 1656–го, отже, ще за життя Богдана), згадується в документах за 1659 рік.

Народився Михайло Ханенко 1620 року. Його батько, Степан, бився з турками, татарами і московитами у війську славетного гетьмана Петра Сагайдачного. Під час одного з походів на турецькі фортеці Степан Ханенко потрапив у полон, однак невдовзі польський шляхтич Лукомський викупив його з неволі. Згодом козак Ханенко одружився з дочкою прикордонного старости. В них народилося троє синів, один з них, найстарший — Михайло, 1669 року зайняв найвищу в Україні державну посаду.

«Була це, — свідчив вище згаданий сучасник М. Ханенка Ульріх Вердум, — людина років сорока, середньої, але кремезної статури з жовтим обличчям і кучерявим, чорним, як смола, волоссям, так що виглядав доволі мужикувато, але сміливо й войовничо. Ті, хто постійно спілкуються з ним, кажуть, що він виявляє більше серця, ніж розуму, і взагалі не відзначається якимись особливими здібностями».

До свого обрання гетьманом Правобережної України Михайло Ханенко брав участь у боях, які вів Уманський полк у складі Війська Запорозького з 1648 по 1657 рік. Неординарні військово–організаторські здібності Ханенка сприяли тому, що наприкінці 50–х років XVII століття він став на чолі рідного полку. Восени 1659 року Ханенко, в ранзі уманського полковника, був присутній на козацькій раді, де гетьманом ще єдиної козацької України обрали Юрія Хмельницького. Але вже 17 жовтня того ж року він разом з козацькою старшиною підтримав так звані Переяславські статті-2, які перекреслювали договірні статті гетьмана Б. Хмельницького з царем Олексієм Михайловичем. Маємо свідчення, що 1660 року Ю. Хмельницький призначив М. Ханенка наказним гетьманом, до завдань якого входило обороняти південно–східні кордони України від наступу польських військ. У лютому того ж року полковник Ханенко вже керував обороною Могилева, що на Дністрі. Війська коронного гетьмана Речі Посполитої С. Потоцького, які намагалися будь–що захопити місто, після багатоденної облоги відступили, втративши при цьому кілька тисяч жовнірів.

Влітку 1660 року М. Ханенко очолював Уманський полк під час Чуднівської кампанії. Він входив до спеціальної козацької делегації, яка спільно з посланцями польської сторони виробила десять пунктів українсько–польської угоди. Саме тоді полковник Ханенко став ворогом Москви — російський посол Сухотін повідомив царя про зраду йому правобережної старшини на чолі з Ю. Хмельницьким. Наступного року Варшавський сейм нобілітував Михайла, а також членів його родини — Романа, Павла, Сергія та Лаврентія. Уманському полковнику було підтверджено й надано кілька маетностей. У вересні 1661 року, під час перебування на чолі козацького посольства у Варшаві, М. Ханенко виконував спеціальне доручення короля: на прохання Яна II Казимира він намагався переконати учасників опозиційної шляхетської конфедерації взяти участь у війні з Москвою. А вже наприкінці 1662 року Ханенко розглядався урядом Речі Посполитої як один з можливих претендентів на гетьманську булаву. У щоденникових записах П. Гордона за 1663 рік читаємо, що з усіх відомих козацьких старшин «на польському боці залишився тільки якийсь Ханенко, що мав свою невелику армію».