Олександр Реєнт - Усі гетьмани України

У війську Б. Хмельницького Петро пройшов усі щаблі козацької служби. У Реєстрі Війська Запорозького 1649 року ми бачимо його на посаді гарматного писаря Чигиринського полку. Гетьман не забував і підтримував свого молодого сподвижника. Він давав йому державні та особисті доручення, які Петро виконував з характерним для нього завзяттям.

Екстремальні умови війни виштовхували на поверхню людей енергійних і талановитих. До них, безперечно, належав Дорошенко. У 1655 році двадцятивосьмирічний юнак уже обіймав посаду наказного полковника. Він виконує низку дипломатичних доручень гетьмана до російського царя і шведського короля. У 1657 році Б. Хмельницький своїм універсалом призначив Петра Дорошенка на високу старшинську посаду прилуцького полковника. Отже, до смерті великого гетьмана його земляк Петро Дорошенко практично вже досяг вершин козацької старшинської ієрархії. Тому пізніше він мав повне право прямо і безапеляційно говорити про свого сучасника і політичного суперника лівобережного гетьмана Івана Самойловича: «…не хвалюсь, но пусть пан Йван Самойлович такой будет, как я. Козак ли он от прадедов и дедов? Знает ли он Запорожье, речки, проливы морские, реки, самое море; на многих ли войнах бывал? Где чего нагляделся? Когда с монархом дело имел, воевал или договаривался, чтобы теперь уметь начать что–нибудь для услуги царского величества».

Доля дала можливість П. Дорошенку познайомитися з різними політичними діячами України, Росії, Польщі, Туреччини, Кримського ханства. Ще до одержання гетьманської булави він підтримував стосунки з бахчисарайськими і стамбульськими володарями, вищими московськими урядовцями і самим Олексієм Михайловичем, польськими можновладцями й українськими гетьманами. Він знав їх сильні та слабкі сторони, і це забезпечило у майбутньому ширші можливості для політичного маневру на дипломатичних переговорах. У цілому ж глибокі козацькі традиції Дорошенкового роду, належність до славної когорти найближчих сподвижників Б. Хмельницького обумовили формування у молодої людини стійких поглядів на питання власної незалежної держави українців. І незважаючи на періоди невдач, поступок та компромісів, П. Дорошенко послідовно і наполегливо домагався матеріалізації ідей свого великого попередника. І не провина, а трагедія цієї людини була в тому, що геополітична ситуація в Європі перешкодила об’єднати розчленовану кордонами територію України в межах єдиної незалежної держави і під орудою сильного, твердо мислячого гетьмана.

Після смерті Богдана Хмельницького П. Дорошенко продовжив відігравати помітну роль у тогочасному політичному житті. Щоб не розпалити міжстанової напруженості в українському суспільстві, прилуцький полковник діяв надзвичайно зважено. По суті, він підтримав обрання на гетьманську посаду І. Виговського, який всупереч настроям частини козацької старшини вважав передчасним розрив з Москвою. Відомо також, що пізніше П. Дорошенко взяв участь у придушенні виступу полтавського полковника М. Пушкаря та запорожців на чолі з тодішнім кошовим отаманом Я. Барабашем. Наприкінці 50–х років XVII століття жодна з політичних акцій, які здійснювались на терені українських земель, не проходила без участі П. Дорошенка. Він, наприклад, був учасником посольства, яке вело переговори з російським урядом, а також підписання Гадяцького договору між представниками України та Польщі.

Проте очевидно, що Петро Дорошенко не був палким прихильником політичної лінії І. Виговського, яка, по суті, згідно з умовами Гадяцького договору, зводила нанівець державну незалежність України в складі Речі Посполитої. Не випадково незабаром ми бачимо Дорошенка серед осіб, наближених до Юрія Хмельницького. Син покійного гетьмана цілком довіряв йому. В складі козацького посольства він брав участь у переговорах у Переяславі з російським представником князем О. Трубецьким, які завершилися підписанням нових статей, що істотно обмежували автономні права України. П. Дорошенко разом з іншою козацькою старшиною їздив до Москви, де обговорювалися прохання Війська Запорозького (вони передбачали рівноправний характер відносин України і Росії). Але й цього разу Москва не пішла на будь–які поступки, продемонструвавши повне ігнорування інтересів України.

Зрозуміло, що позиція Росії не могла не вплинути на настрої козацької старшини. Тому не випадково під час воєнних дій між російсько–українським та польським військами серед частини полковників і генеральної старшини дедалі стійкіше проявлялися пропольські настрої. Підтримував їх П. Дорошенко. Він (тоді чигиринський полковник) у складі козацького посольства брав участь у переговорах з польськими представниками Є. Любомирським, а пізніше коронним гетьманом С. Потоцьким (жовтень 1660 року). Результатом цих переговорів стала декларація про відновлення умов Галицького договору (крім пункту про створення Руського князівства).