Олександр Реєнт - Усі гетьмани України

Розуміючи програшність своєї позиції і намагаючись не втратити довіру царського уряду, 11 жовтня Брюховецький був змушений погодитися на те, щоб податки, зібрані з українських міщан і селян гетьманською адміністрацією, відтепер надходили до царської казни. Проте й така поступка гетьмана не в повній мірі влаштовувала московських політиків. Тому до остаточної редакції статей вони внесли істотну поправку: збирання й прийом податків покладалися не на гетьманську адміністрацію, а на царських воєвод, кількість яких в Україні мала зрости більш як у два рази. Крім того, відтепер усе некозацьке населення українських міст і сіл підпорядковувалося царським воєводам. Намагаючись компенсувати моральні збитки за втрату владних повноважень, Олексій Михайлович нагородив Брюховецького боярським титулом, а старшин, які його супроводжували, пожалував дворянством. Після того як гетьман погодився підписати Московські статті, цар одружив його з донькою князя Д. Долгорукова, оскільки Іван Мартинович ще в 1663 році висловлював побажання «понята жену московського народу».

Не маючи змоги протидіяти московському тискові в захисті гетьманських прерогатив, Брюховецький прагнув хоч би як «віддячити» Мефодію і тому пропонував ввести до Московських статей положення, згідно з яким на Київську митрополію мав би призначатися московський ієрарх. Ось так політична недалекоглядність і превалювання приватних інтересів над суспільними призвели до подальшого просування російської монархії на шляху ліквідації української державності.

З тяжким серцем покидав Брюховецький Москву, усвідомлюючи, що ні боярський чин, ні посвоячення з московською аристократією не спроможні підняти його авторитет в очах українського суспільства після підписання Московських статей. Тому, залишаючи царську столицю, гетьман наполегливо клопотався про виділення йому там окремого двору, оскільки «неровно время займет и самого его люба там (тобто — в Україні) места не будет, чтоб ему было куды и самому приехать».

Політичне передчуття не обмануло Брюховецького. Довідавшись про новий українсько–російський договір і нові гетьманські титули, колишні союзники Брюховецького в боротьбі за гетьманську булаву — рядові козаки — в один голос заявили, що «у нас в предках бояр не бувало, а он заводит нові порядки, а вольності наші всі отходят».

Ще більше авторитет гетьмана впав після того, як із середини 1666 року в Україну прибули царські воєводи для втілення договору на практиці. їх брутальна поведінка щодо населення України (де на відміну від Росії кріпацтва в цей час не було), численні здирства та надужиття при проведенні перепису українського населення та обкладенні його податками — все це породило зростання в регіоні антимосковських й антигетьманських настроїв.

Прагнучи якимось чином пом’якшити ситуацію та зняти напругу в суспільстві, Брюховецький віддав таємні розпорядження старшині не перешкоджати міщанам і селянам при їх вступові до козацького стану, який і надалі залишався під зверхністю гетьмана й не підлягав оподаткуванню на користь царя. Проте такі заходи, природно, вже не могли виправити становища та зупинити зростання суспільного невдоволення в Україні, яке з кожним днем поширювалося і в липні 1666 року вилилось у збройні виступи на Переяславщині. За допомогою російської зброї повстання вдалося придушити. Але таке вирішення проблеми призвело до ще більшого падіння авторитету Брю- ховецького. Царські воєводи в цей час доносять з України, що «козаки де боярина и гетмана все не любят».

Крім усіх цих негараздів, у другій половині 60–х років на гетьманські плечі випала ще одна вельми важка ноша, винести яку він так і не зумів. Мається на увазі фатальний для Української держави середини XVII століття зовнішньополітичний фактор. В цей час у російському керівництві перемогло угруповання, яке виступало за налагодження мирних відносин з польським королем, навіть за рахунок поступок при вирішенні «української проблеми». 13 січня 1667 року в селищі Андрусово між Росією та Річчю Посполитою було укладено перемир’я, яке передбачало розподіл українських земель між двома сусідніми державами: Лівобережжя закріплювалося за Росією, а Правобережжя відходило до Польщі. «Андрусівський торг» (як влучно назвав ці події С. Величко) викликав в Україні бурю невдоволення. Проти угоди рішуче виступав правобережний гетьман П. Дорошенко. Його заклики до боротьби за незалежність Вітчизни знайшли широку підтримку не тільки на Правобережжі, а й на Запорожжі та Лівобережжі.