Олександр Реєнт - Усі гетьмани України

Восени 1660 року П. Дорошенко став наказним гетьманом. Він вирушив з козаками та підрозділами татар на Лівобережжя, де вів бої з загонами російських ратних людей. Не уникнув він також інших політичних акцій — брав участь у роботі військової ради в Корсуні, листувався зі своїми прибічниками і противниками, зустрічався з потрібними людьми. Саме в цей час він був нобілітований (тобто одержав шляхетство) Польським сеймом.

Разом з тим факти засвідчують, що десь із середини 1660 року стосунки між Ю. Хмельницьким та П. Дорошенком дещо охололи. Не випадково останній був позбавлений чигиринського полковництва і взагалі істотно знизив свою політичну активність. Тим часом ситуація в Україні залишалася надзвичайно складною — на Лівобережжі відкриту боротьбу за гетьманську булаву вели між собою Яким Сомко, Василь Золотаренко та Іван Брюховецький, на Правобережжі після постриження у ченці Юрія Хмельницького гетьманом було обрано Павла Тетерю. Петра Дорошенка знову було призначено наказним гетьманом, а пізніше він займав посаду генерального осавула в уряді правобережного гетьмана. Він знову кинувся у вир боротьби — вів воєнні дії на лівому березі Дніпра, придушував виступи своїх політичних противників і т. п.

У середині 60–х років XVII століття Правобережну Україну охопила нова хвиля внутрішніх конфліктів, які мали складний та неоднозначний характер. Боротьба широких мас козацтва проти Польщі та П. Тетері ускладнювалася внутрішніми та міжстановими конфліктами. Розгромлений повсталими козаками правобережний гетьман П. Тетеря у квітні 1665 року втік у Польщу. Гетьманська посада залишилася вільною, і на неї з’явилися перші претенденти — овруцький полковник Децик (Дацько Васильович) і медведівський сотник (колишній полковник) Степан Опара (в останнього П. Дорошенко став генеральним обозним). Проте політика С. Опари не задовольняла значну частину козаків та старшини. У цій ситуації П. Дорошенко розпочав боротьбу з Опарою. Йому вдалося дискредитувати конкурента в очах мурз, і того невдовзі ув’язнили татари.

У висвітленні обставин проголошення П. Дорошенка гетьманом серед істориків існує різнобій. Так, академік В. Смолій вважає, що Петро Дорошенко був оголошений гетьманом під Богуславом при підтримці мурз. В. Степанков наголошує на ролі козацтва при виборі нового гетьмана. Так, він наводить витяг з листа новообраного гетьмана до польського короля, надісланого наприкінці листопада 1665 року: «Мене не мурзи на цей щоденний тягар обрали, але згодними голосами полковники, сотники, осавули й чернь». Дослідниця О. Апанович зазначала, що 10 жовтня 1665 року на свято Покрови до Чигирина з’їхалися правобережні полковники й тимчасово обрали гетьманом Петра Дорошенка. Остаточне затвердження відбулося на загальній раді на початку січня 1666 року в Чигирині на свято Водохреща. Описуючи цю раду, Самійло Величко повідомляє, що полковниками, старшиною та представниками від козацтва — «виборнішим товариством» — було «без довгих роздумів одностайно проголошено і затверджено його ж, Дорошенка, гетьманом. Йому відразу вручено військові клейноди, а вірність та щирість закріплено взаємною присягою: гетьман — військові, а військо — гетьманові». Далі козацький літописець робить дуже важливе зауваження: «Того, при якому монархові будуть лишатися — чи російському, чи польському, — не визначали».

А через два місяці, 22 лютого 1666 року правобережне козацтво, що зібралося в Лисянці на раду, ухвалило запропоновану гетьманом програму: «вигнати всіх ляхів Правобережжя до Польщі, вступити в союз із кримським ханом і весною йти на лівий берег Дніпра, щоб єднати його з Правобережною Україною під однією булавою».

Свої перші кроки на гетьманській посаді П. Дорошенко розпочав традиційно — намагався затвердити свою владу в різних районах Правобережжя. Насамперед він розправився із своїм політичним противником брацлавським полковником В. Дрозденком (Дроздом), загони якого складали близько 40 тисяч козаків. Незабаром були розсіяні або ліквідовані загони інших козацьких полковників, що дотримувалися промосковської орієнтації.

Противники були повергнуті. Але значно складніше було боротися з ворогом зовнішнім. Тут П. Дорошенку довелося докласти максимум дипломатичного хисту, проявити талант справжнього політика. З одного боку, декларуючи свою прихильність до Польщі, він одночасно відмовився розмістити польські залоги у правобережних містах та домагався від короля ліквідації унії, обмеження податкового тягаря населення, дозволу на вільне проживання козаків у межах шляхетських маєтків і т. п. Також було поставлено питання про звільнення з ув’язнення Київського митрополита Йосипа Тукальського, Юрія Хмельницького і Григорія Гуляницького, заарештованих за участь у підготовці виступу проти Польщі. Гетьман прагнув зберегти дружні взаємини і з новим кримським правителем Ааділь–Гіреєм. Час показав, що ці дві політичні сили на даному етапі залишалися головними у планах П. Дорошенка.