П'єр ШЕВАЛЬЄ: Історія війни козаків проти Польщі

У праці Шевальє є чимало нових фактичних деталей, цікавих відтінків у висвітленні подій. Для прикладу вкажемо на те, що за твердженням Шевальє в корсунському війську Потоцького і Калиновського було 1800 козаків, які під час битви залишили поляків і приєдналися до повстанського війська Богдана Хмельницького. [24] Див. даний переклад, стор. 81. Трохи вище він переконливо обґрунтовує додаткові передумови наявності козацьких (українських) частин у польському війську взагалі. Шевальє пише, що магнати, заощаджуючи видатки на утримання німецької гвардії, озброювали та одягали «на зразок німецьких драгунів чимало селян, підносячи їх дух зміною обстановки, що витягала їх з безодні рабства». [25] Див. даний переклад, стор. 78. Звістка про те, що у війську польських гетьманів у битві під Корсунем були «козаки руські», які після розриву військом Богдана Хмельницького польського табору обрушилися на поляків, є в листі білоцерківського підстарости Чорного від 26 травня 1648 р. [26] Jakuba Michałowskiego Księga Pamiętnicza ( Якуба Михаловського Пам’ятна Книга, Краків), Kraków, 1864, стор. 25. і у Пасторія. [27] Pastorius . Bellum scythico-cosacium seu de conjura- tione Tartarorum, Cosacorum et plebis Russicae contra regnum Poloniae ab invictissimo Poloniae et Sveciae rege Joanno Casimiro ( Пасторій . Скіфсько-козацька війна або про змову татар, козаків і руської черні проти польського королівства за непереможного короля Польщі і Швеції Яна Казіміра, Гданськ), Gdańsk, 1652, стор. 5–6. Але М. Грушевський ці звістки /13/відхилив довіль- ним мотивуванням, що «се виглядає як шабльоновий мотив, перенесений з попередніх битв», і посиланням на те, що «значніших козацьких контингентів у війську Потоцького ми не знаємо»; [28] М. Грушевський , Початки Хмельниччини (1638–1648), «Історія України-Русі», т. VIII, ч. II, вид. 2, Київ – Відень, 1922, стор. 189. книгу Шевальє Грушевський зовсім ігнорував. І досі в історичній літературі описання Корсунської битви позбавлені розповіді про перехід української за складом частини польського війська Потоцького – Калиновського на бік повсталого українського народу. [29] К. І. Стецюк , Початок визвольної війни українського народу і переговорів про возз’єднання України з Росією в 1648 р., у книзі: «Визвольна війна 1648–1654 рр. і возз’єднання України з Росією», під редак- цією В. А. Дядиченка, О. К. Касименка і Ф. П. Шев- ченка, К., 1954, стор. 95–96; В. А. Голобуцкий , Освободительная война украинского народа под руководством Хмельницкого, М., 1954, стор. 50–51; І. Кри- п’якевич , Богдан Хмельницький, К., 1954, стор. 129–130. Вважаємо, що обгрунтоване твердження Шевальє при наявності аналогічної звістки в Михаловського і Пасторія переконує в необхідності включити цю розповідь до описів Корсунської битви.

Ще важливішим слід вважати твердження Шевальє про те, що після поразки українського війська під Берестечком польський уряд «не хотів знищити Україну, одну з головних провінцій королівства, яка була для інших оборонною твердинею, і внаслідок цього зруйнувати безліч шляхти та навіть найбіль- ших магнатів, котрі, маючи великі землі, не могли б діставати з них жодних прибутків, якщо б знелюднити ті землі, бо в Польщі селяни становлять частину спадкових маєтків, і якщо якась земля втратить їх, то на їх місце можна знайти інших лише з великими труднощами; це було справжнім мотивом, який цього разу, а також в інших випадках перешкоджав повністю знищити козаків». [30] Див. даний переклад, стор. 164–165. Це твердження треба доповнити і виправити посиланням на те, що й після Берестецької битви Речі Посполитій не під силу було знищити українське козацьке військо, а тим більше український народ в цілому. Швидка організація Богданом Хмельницьким нової української армії, яка завдала ряд ударів поль- /14/ським військам під Фастовом і Трилісами в серпні 1652 р., вигнання військ Радзівілла з Чернігівщини, наступ київського і переяславського козацьких полків на Київ, розгортання народної боротьби проти поляків на Київщині, Волині, Брацлавщині і Поділлі є переконливішими історичними доказами цього. Саме переможна сила опору українського селянства і козацтва була головною причиною того, що Польща вдруге пішла на мир з Запорозьким Військом і відмовилась від знищення» війська і українського народу взагалі. Але посилання на те, що неможливо знищити українських козаків і селян, бо без них маєтки не можуть бути джерелом прибутку для панів, було дуже поширене серед польської шляхти і магнатів у роки визвольної війни українського народу і лише частково було прикриттям безсилля Речі Посполитої. Досить навести таке місце з польської «Реляції розгрому польського війська під Пилявцями»: «Воєначальники і пани руські (тобто магнати, які мали володіння на Україні. – А. Б. ) радили не наступати на козаків, кажучи: «яка буде з цього користь, якщо своїх же селян переб’ємо». [31] Relacja pogromu wojska Poskiego pod Pilawcami anno domino 1648, Ягеллонська бібліотека в Кракові, рукопис № 90, арк. 9-10. Копія. Шевальє і тут виявив знайомство з документами епохи і настроями польської шляхти та воднораз виявив розуміння суперечливості суспільних відносин на Україні за часів її перебування під владою Польщі.