П'єр ШЕВАЛЬЄ - Історія війни козаків проти Польщі

Уважне вивчення творів Шевальє переконує в тому, що автор був добре обізнаний з досить численними і важливими документами з історії визвольної війни українського народу 1648–1654 рр. і що він описував її події, менш тенденційно, ніж польська націоналістична шляхетсько-буржуазна історіогра- фія; цьому саме сприяло його «чужинство»: бувши мандрівником з дружньої Польщі держави, він значно краще, ніж деякі сучасники подій – поляки, розумів і правдивіше висвітлював у своїй праці мотиви боротьби українського козацтва і її героїчність. Російським історикам було, мабуть, не до вподоби твердження Шевальє про те, що російський цар не одразу став активно допомагати українському народу в його визвольній війні, бо він боявся, що пожежа селянського антифеодального повстання перекинеться і на Росію. Українську історіографію відштовхуваи від розвідки Шевальє, очевидно, ті обставини, що в ній соціально-економічні передумови визвольної війни висунуті на чільне місце і що в цілому симпатії французького автора були на боці Польщі та її політичних діячів.

Слід сказати, що Шевальє носився з честолюбною думкою вважатись історіографом українського козацтва, [6] Див. присвячення автором праці графові де Брежі, стор. 18. і свою найважливішу розвідку він назвав «Історія війни козаків проти Польщі», підкреслюючи цим і те, що ініціатива війни належала повсталому українському козацтву, і те, що він описує війну начебто з позицій української сторони. Але належність Шевальє до феодального пануючого класу і спові- дання ним католицизму, з одного боку, політика тодішнього французького уряду, спрямована на підтримку королівської Польщі, польсько-шляхетське оточення, в якому перебував Шевальє під час своєї мандрівки, і польські джерела, якими він користувався, з другого боку, зумовили ту обставину, що він не міг по-справжньому прихильно ставитись до боротьби українських селян, міщан і козацтва за своє соціальне і національне визволення. В основному його симпатії були на боці шляхетсько-королівської Польщі.

Класові позиції і національні симпатії Шевальє виявилися в зневажливому ставленні до Максима Кривоноса, в третируванні козаків і українських селян, як «шарпачів» і «свавільників»; у тому, що М. Потоцькому і Яну Казіміру відведено чимало шанобливих і співчутливих рядків, а про Богдана Хмельницького сказано тільки, що він був не менш честолюбним, хоробрим та спритним, ніж Кромвель в Англії; в тому, що, правильно характеризуючи /8/волелюб- ність, мужність і некористолюбність українського народу, він в той же час повторює наклепницькі твердження, поширювані польськими шляхетсько-магнатськими політичними діячами, про те, начебто українські козаки були суспіль п’яниці, підступні і зрадливі і т. ін.

Отже, об’єктивність Шевальє, більша ніж у польських хроністів-сучасників і пізніших польських шляхетсько-буржуазних істориків, сама по собі дуже обмежена. Проявом її можна вважати, наприклад, те, що Шевальє двічі підкреслює віроломство польських керівних кіл, яке виявилось у страті козацьких ватажків (Підкови, Павлюка) всупереч урочистій обіцянці зберегти їм життя (до речі, тільки завдяки цій обіцянці козаки погодилися видати своїх ватажків та скласти зброю). При всій своїй прихильності до М. Потоцького автор підкреслює, що однією з причин визвольної війни українського народу – точніше, поштовхом до неї – було те, що Потоцький замість задоволення скарг козаків готував проти них каральний похід [7] Див. даний переклад, стор. 71. тощо. Обмежена об’єк- тивність Шевальє проявляється і в деяких інших твердженнях, про які іде мова трохи нижче.

Хоч П. Шевальє помилково вважав українську мову діалектом польської, але українців він називав руськими (les Russes) або русинами (les Russiens), іноді мешканцями України (les habitans de l’Ukraine), a їх мову називав рутенською, підкреслюючи, до речі, що вона дуже ніжна і сповнена пестливих виразів та витончених зворотів. [8] Див. даний переклад, стор. 46. Росіян він визначав терміном «московити». Отже, він вважав українців окремим народом. Шевальє відкидав думку, наче козаки є народ, підкреслюючи, що це «тільки військо», [9] Див. даний переклад, стор. 30. але він знав про поголівне прагнення мас українського народу під час визвольної війни до покозачення і зазначав, що дуже волелюбні мешканці України «сьогодні всі називаються козаками і з гордіс- тю носять це ім’я». [10] Див. даний переклад, стор. 44.