Володимир Білінський - Країна Моксель, або Московія. Книга 1

Такий казус трапився і з Юрієм Довгоруким. Шостий син Мономаха не одержав у спадок «престолу», пішов із дружиною шукати нове місце й нових «підданих». Знайшовши престол за багато сотень кілометрів від Русі, осів серед племен мері, весі, муроми, мещери, мокшій мордви, в землі Моксель, як її назвав Вільгельм де Рубрук.

Отже, ми окреслили дуже важливі аксіоми становлення великоросів як народу, а саме:

а) у початковому періоді створення народності, а згодом — нації великоросів її основу становили фінські племена, що проживали на своїй споконвічній землі;

б) слов'янське начало при створенні нації великоросів становило мізерно малу частку, тобто практично було відсутнє.

Щоб пересвідчитися в цьому, навіть у XVII столітті «скресь русскаго» не було потреби. Поставлено під сумнів і підкинуто один із найголовніших міфів Російської імперії — міф про слов'янське походження Московського князівства.

Настав час розглянути питання участі Російської православної церкви в процесі колонізації фінських племен під прикриттям ідеї «збирання землі російської». Участь і роль Російської православної церкви в цьому поневоленні народів — вирішальна. Впродовж усіх минулих століть, як і нині, ця церква поводилася й поводиться не як обитель порятунку людського духу, а як жорстокий поневолювач, нарівні з владою.

Здавалося б, за церковними канонами, «царство Боже й царство кесареве мусять залишатися навіки розділеними». Однак у Московії ми цього ніколи не спостерігали. Ось що зазначав російський релігійний філософ Г. П. Федотов:

«Але, в процесі кревного зрощення всього суспільного й церковного укладу життя, церква була залучена до справи мирського облаштування… Заглядаючи ще далі в минуле, в удільні часи, ми зустрічаємо митрополитів-політиків, які вказують дрібним московським вотчинникам державний шлях збирання й розбудови… зустрічаємо навіть фактичних правителів князівства Московського, яким був св. Алексій» [10, с. 3. 4].

Траплялися митрополити московські, які чинили і не такі дивовижі. Так, митрополит Кирило жив при дворі самого хана й керував єпархіями з Сараю…

Що ж являла собою російська церква до XVI століття? Навіть на початку XVI століття Московське князівство мало всього десять єпархій: Московську, Новгородську, Ростовську (в Ростові Великому, не плутати з Ростовом-на-Дону), Вологодську, Суздальську, Рязанську, Смоленську, Коломенську, Зарайську, Пермську. Ото й усе!

Головним багатством єпархій були монастирі зі своїми великими володіннями як землі, так і селян, тобто — християн.

К. Валишевський пише:

«Монастирі зі свого боку зробили власний внесок у справу колонізації, якій нова Русь (фінські племена. — В. Б. ) також до певної міри була зобов'язана своїм виникненням. Рух монастирської колонізації відбувався головним чином у протилежному напрямку, як чинили те звичайні колоністи, яких спонукали виключно практичні міркування. Якщо звичайні колоністи йшли в багаті південні землі, то ченці, натхнені вищими ідеалами, вирушали на північний схід, у пустельні місця і непрохідні ліси. Без них сюди довго б іще не проникли й підприємливі миряни. Там вони стикалися з фінським населенням, яке ще поклонялося ідолам, і виконували двояке завдання: розробляли незаймані землі й просвіщали душі язичників. Вони все просувалися і просувалися вперед» [4, с. 42].

І продовжує:

«На сході, з боку татарського кордону, релігійна проповідь також випередила завоювання. Монастирські заклади, що виникли тут задовго до взяття Казані, ще в чотирнадцятому столітті перешили за р. Суру, а потім проникали й далі, допомагаючи, а іноді й захищаючи прогрес національного руху. Маючи у своєму розпорядженні більші засоби, часто добре укріплені, монастирі були підтримкою для армії під час військової кампанії. Монастир Святого Кирила зі своїми валами, оснащений артилерією і 38 масивними вежами, у стратегічному сенсі переважав Новгород» [4, с. 42–43].

Ось такі, дорогі читачі, монастирі!

Сподіваюся, ви розумієте, що саме монастирі й релігія були тим тараном, який знищував самобутні племена й уже сформовані народи, «виплавляючи» з них націю великоросів. Робилося це не лише хрестом, а частіше мечем і кров'ю.

Ось як пише про це К. Валишевський:

«Із 1420 по 1500 роки в країні (Московії. — В. Б. ) виникло 150 нових монастирів, і з 1500 по 1588 р. ще 65. Хоча англійський мандрівник Флетчер і перебільшив, називаючи Росію (Московію. — В. Б. ) шістнадцятого століття «країною монастирів», але безсумнівно, що цього роду заклади зазнали в цю епоху порівняно великого розмаху» [4, с. 44].