Володимир Білінський - Країна Моксель, або Московія. Книга 1

Ось як описує професор С. М. Соловйов у своїй «Історії…», виданій у царській Росії в 1851–1879 роках, князівські міжусобиці «майбутніх великоросів» землі Моксель: «Почали ставити полки: Володимир Смоленський поставив полки свої скраю, а поруч із ним став Мстислав і Всеволод із новгородцями й Володимир Псковський із псковитянами, а поруч із Володимиром став Костянтин із ростовцями. Ярослав же став зі своїми полками муромськими і з городчанами, і з бронниками навпроти Володимира і смольнян, а Юрій став навпроти Мстислава й новгородців із усією землею Суздальською, а менші брати його стали навпроти князя Костянтина… Князь Мстислав був радий тому, і новгородці, зійшовши з коней, скинувши чоботи й плаття, поскакали босоніж; за ними кинулися смольняни, так само пішки, за смольнянами відрядив князь Володимир Івора Михайловича з полком, а самі князі й усі воєводи поїхали за ними на конях. Коли полк Іворів вступив у нетрі, під Івором спіткнувся кінь; а піші ратники, не чекаючи Івора, вдарили на піхотинців Ярославових зі страшним лементом; ті побігли, новгородці і смольняни за ними, почали їх бити й підсікли стяг Ярославів; тут наздогнав їх Івор, з яким досіклись до іншого стяга Ярославового, а князі все ще не приїжджали… Тричі проїхав Мстислав крізь полки Юр'єві та Ярославові, сік людей, також і князь Володимир, і досіклись нарешті до обозу… Новгородці ж билися не з користі, але смольняни напали на обоз і оббирали мертвих, а до битви їм і діла не було. Великий промисел божий! На тім побоїщі впало лише 5 новгородців та один смольнянин, а то всі збережені були силою чесного хреста й правдою. Людей же Юр'євих і Ярославових було побито безліч, узято ж у полон було лише 60 людей… Убитих усіх налічили 9233 людей. Крики живих, не до смерті вбитих, і плачі поранених були чутні в Юр'єві-граді й біля Юр'єва; чимало потонуло в річці під час втечі, інші поранені, що заблукали невідь-куди, померли…» [7, с. 145, 146].

Багато можна написати сторінок про князівські міжусобиці. Не було єдиної Батьківщини, не було єднання племен. Князь за гроші збирав дружину і йшов на іншого князя. Прошу лише звернути увагу — розгромлені були князі так званих молодих князівств суздальської землі та околиць. Головною причиною їхньої поразки стала неготовність фінських племен, підкорених Рюриковичами, стати на захист стороннього князя. А очолювали суздальські війська брати Юрій і Ярослав, які за 22 роки так само ганебно зустріли татаро-монголів Батия. Ясна річ, згуртована Орда розгромила поодинці всіх і всім повеліла платити данину грішми, товарами, людьми.

А тепер знову повернімося до історії великоросів, тобто до історії землі Моксель, тепер уже в XIII столітті, в умовах, коли всі князівства увійшли до складу Орди.

Полову відсіяно: немає до XIII століття ні російського народу, ні російської держави, а що являли собою суздальські князівства і княжичі — досить одного опису, хоча професор С. М. Соловйов викладає подібні факти на сотнях сторінок. Більш гидотного опису інтриг суздальських Рюриковичів знайти важко, але канва історичних подій викладена доволі містко.

Однак, перш ніж вивчати «ординський період» Московії, треба з'ясувати, як же зустрілися фінські племена з прибульцями із київських князівств, хто з'явився на фінських землях, чи справді це було переміщення слов'ян і чи багато їх було за 400–500 років.

Як зазначає професор В. О. Ключевський, «колись фінські племена були поширені значно південніше від лінії рік Москви й Оки, — там, де не знаходили їхніх слідів згодом». Певно, «згодом» хтось дуже старанно знищував «сліди» та інші нагадування про фінські племена. Однак сам факт їхньої присутності в XIII столітті на землях від Оки, Мокші й Москви до Білого моря встановлений незаперечно.

Міграція окремих представників слов'янських племен у землі майбутньої Московії в складі дружин, природно, могла відбуватися. Але то були рідкісні випадки. Не могли землеробські племена слов'ян покинути власні доглянуті землі й піти в болотисті, тайгові, заселені чужими їм племенами, місця. Не було в цьому історичної потреби.

Природно, фінські племена приймали в своє середовище будь-яких прибульців, розчиняючи їх у своїй масі. Особливо відзначилися ченці: чернець ішов у лісові нетрі заради порятунку духовної самосвідомості, але в глухомані лісу зустрічав язичника, яким ще зовсім недавно був сам. Осідаючи на чужій фінській землі, священики й ченці створювали свої нехитрі осередки, оточували себе представниками місцевих племен, поширюючи серед них християнство.