Володимир Білінський - Країна Моксель, або Московія. Книга 1

Звернімо увагу на хитрування професора. Викладаючи матеріал, він робить, на перший погляд, дрібні помарки. Але які! Вони фундаментально змінюють усю картину. Здавалося б, професор уже давно визнав: ще немає російської держави, немає російського народу, а проте наполегливо втокмачує читачеві в голову думку про те, що саме русь з'явилася серед фінських племен. Не ченці, не дружинники, не Рюриковичи а саме — Русь! Адже якщо завзято не насаджувати слово «русь», тоді може закономірно виникнути запитання: на базі якого етносу з'явилися «великороси»?

Сподіваюся, що читачі розуміють усю неспроможність системи хитрощів, маніпуляцій і облуди. Та й професор, хоч скільки б маніпулював словами, повинен десь виказувати істину, інакше все матиме вигляд справжнього фарсу. Тому В. О. Ключевський робить висновок:

«У цьому впливі й полягає етнографічний вузол питання про походження великоросійського племені, що утворилося з суміші елементів слов'янського й фінського…»

Зверніть увагу, навіть не народ спершу вийшов, а лише «великоросійське плем'я». За словами професора, змішалися слов'яни і фіни на фінській землі, а з'явилися чомусь «великороси». Незбагненно з'явилися! Абсолютно не маючи історичного права на слово «русь».

Склалося так, що до XVI–XVII століть не існувало російської держави, не було великоросів як народу, а була тільки суздальська земля — земля Моксель, пізніше — Московське князівство, і населена та земля була людьми, яких до XVIII століття називали московитами. Ми цю непорушну істину не раз проілюструємо витягами зі спогадів іноземців, які побували в Московії у XVI–XVII століттях.

Ця думка важко сприймається російською людиною. Однак від істини нема куди подітися. За давніх шляхів сполучення, а точніше, за їх відсутності, за жорстоких умов виживання хлібороби-слов'яни не могли добровільно піти в невідоме болотисте безземелля. Це спричинило б їхню загибель. А ось мандрівні князі, підкоряючи зі своїми ватагами мирні фінські племена, паразитуючи на їхній праці, прижилися в країні Моксель, а за допомогою релігії та, як побачимо, татаро-монголів прибрали ці землі до своїх рук.

Згадаймо: саме так згодом Єрмак із поплічниками прибирали до рук Сибір і Зауралля. Та щоб не бути голослівним, процитуємо виписку з книги професора В. О. Ключевського:

«А на Білоозері жили люди нехрещені (племена весі. — В. Б. ), і коли захотіли хреститися (зауважте, прийшов лише чернець, а не «русь», як нам намагалися втовкмачити . — В. Б. ) і віру християнську спізнавати, вони поставили церкву, а не відають, в ім'я якого святого. І на ранок зібралися та пішли церкву святити й наректи іменем святого, і прийшли до церкви, а на річці під церквою човник, у човнику стільчик, а на стільчику ікона Василія Великого, а перед іконою проскура (як бачимо, уже в ті часи чернець знав свою справу. — В. Б. ). І вони ікону взяли, а церкву нарекли іменем Василія Великого. І якийсь нечема взяв проскуру ту й хотів укусити її; та його від проскури тієї відкинуло, а проскура скам'яніла… І на Білоозері це перша церква Василія Великого від того часу, як віра постала» [6, с. 99].

Так одразу всі люди того фінського поселення стали християнами й великоросами. Слов'янством та руссю тут і не пахне!

Отже, ми знову підійшли до очевидної істини: великороси не є споконвічно слов'янським народом, ніколи ним не були і в тих умовах бути ним не могли. Навіть серед основної маси великоросів — слов'яни, вихідці з Подніпров'я, становили мізерно малу частку.

Послухаймо, хто пішов із Юрієм Довгоруким у «землю Залешанську»:

«…у другій половині XII ст. таких князів було кілька десятків, якщо не ціла сотня (бач, як розплодилися! — В. Б. ). Дружина, як і раніше, була змішаного племінного складу. У X–XI ст., як ми знаємо, в ній переважали ще сторонні варяги. У XII ст. (коли Юрій Довгорукий пішов у суздальську землю. — В. Б. ) до її складу входять також інші сторонні елементи: поруч із тубільцями й нащадками обрусілих варягів бачимо в ній інородців східних і західних, які оточували Русь, торків, берендеїв, половців, хозар, навіть євреїв, угрів, ляхів, литву і чудь» [6, с. 73].

«Сам князь тривалий час був тут до певної міри кочівником. Дружина ж його могла або йти за ним, або покинути його. Князь міг відіслати від себе своїх сподвижників, і вони могли його залишити. Жодних зобов'язань стосовно цього не було» [4, с. 19].

Такі взаємини між князем і дружиною існували в X–XIII століттях. Та й пізніше! Сама ж дружина найчастіше скидалася на банду найманців. Куди вже подінешся, — доводиться і з цим погодитись. Професор-великорос не став би зводити наклеп на своє плем'я.