Володимир Білінський - Країна Моксель, або Московія. Книга 1

Звинувачувати В. О. Ключевського в антицерковних настроях не випадає — десятки років він був професором Російської духовної академії. У цьому й полягав парадокс російського вченого мужа: не дозволяв йому великодержавний національний дух робити історично вивірені зауваги і висновки. Російського історика завжди схиляли й схиляють нині до брехливих історичних передумов, до брехливих історичних висновків. Інакше доведеться визнати: історія його держави вигадана і перекручена; в історичному сенсі — це жорстока держава-завойовник, яка сколотила імперію на крові та брехні.

Отож запідозрити академіка В. О. Ключевського в антиросійських настроях аж ніяк не випадає. Надто вже «нечистим» матеріалом доводилося йому користуватися.

Звернімося до ще одного підтвердження нашої думки — про мізерно малу частку слов'янського начала у великоросійській людині.

Ось що пише В. О. Ключевський:

«Глибока юридична і моральна прірва лежала між давньоруським паном та його холопом: останній був для першого за законом не особою, а просто річчю. Слідуючи споконвічному тубільному звичаю, а може, і греко-римському праву, яке не вважало злочином смерть раба від побоїв пана, російське законодавство ще в XIV ст. проголошувало: якщо пан «согрішить», невдалим ударом уб'є свого холопа або холопку, за це його не піддавати суду і відповідальності» [5, с. 82].

А тепер запитаймо себе: звідки така жорстокість до єдиновірця й до одноплемінників? Адже йдеться про XII–XIV ст., тобто про початок створення лише Суздальського, а пізніше Московського князівства.

Знаєте, в чому криється недомовка? Люди — слов'яни, які разом утекли з Подніпров'я вглиб північних лісів, у страшні нетрі, які ділили труднощі й шматок черствого хліба в дорозі, не могли ставитися так одні до одних, будучи, до того ж, християнами. Та й знаємо ми зі стародавніх літописів, що в Русі таких відносин не існувало в принципі. То в чому ж річ?

Чому, перебравшись із Києва в Суздаль, православний пан (боярин) почав так поводитися?

Відповідь очевидна. У суздальську землю з Київського князівства й інших слов'янських князівств тікали переважно князі-невдахи та їхні прибічники — дружинники, священики й розмаїта публіка, яка не знаходила собі місця на обжитій землі. А їхніми підданими ставали аж ніяк не слов'яни, що прийшли з ними, а місцеві, тамтешні фінські племена, яких мечем і хрестом, батогом і лестощами втягували у великоросійську націю. За такого розкладу все стане на своє місце: «норманської крові» князь і боярин (дружинник) не міг вважати рівнею собі підкорений люд із племен мокша, мурома, меря, весь, мещера, перм, печора, хоча той і прийняв християнство.

Звідси неодмінна жорстокість і презирство російського пана й аристократа до селянина (тобто християнина). Ось чому Російська православна церква завжди служила (і сьогодні служить!) князеві, цареві, державі, а не народу: гени, закладені у XII–XVI століттях, спрацьовують інстинктивно.

У цьому розділі ми спробуємо уважно простежити — чи існувало переміщення населення слов'ян із берегів Дніпра в райони Оки та Волги протягом X–XVI століть, чи була в такому переселенні історична необхідність. Адже просто так, із примхи великоросійських істориків, слов'янський народ переміщатися не міг. Спробуймо встановити: чи існували в VIII–XII століттях, та й пізніше, у XIII–XVI століттях, родинні племена, які створили згодом український і російський народи. Треба і в цих питаннях відкинути брехню й вигадки великоросійських писань.

Кожен російський професор чи академік, залежний від царської або комуністичної влади, викладаючи окремі історичні факти, змушений був маніпулювати ними таким чином, аби підтвердити офіційну державну міфологію. Лише поодинокі з них мали мужність протистояти російській шовіністичній ідеології.

Підтверджувати самобутність і незалежність походження українського народу, його мови і культури доводилося в затятій боротьбі з офіційною великоросійською владою. При цьому необхідно врахувати: в Російській імперії існувала тверда стратегічна настанова, яка зобов'язувала витлумачувати походження українського народу, його мови, культури й історії як вторинних — від великоросійського. Іншого, мовляв, не могло бути.

Великороси тривалий час узагалі стверджували, що нібито саме вони заснували стародавній Київ, були його господарями в період розквіту і покинули Київ лише після монголо-татарської навали. Таке марилося їм тривалий час. На підтвердження божевільних ідей провадилися численні дослідження, захищалися дисертації. Брехня лилася рікою, й здавалося, що, зрештою, остаточно переможе. Але брехня тому і є брехнею, що з появою незалежних дослідників і вивченням першоджерел — спростовується. Проте — не зникає. Як і будь-яка мерзота, вона й далі ховається по глухих і темних завулках, зринаючи гнилим смородом із напівфальші.