Ярослав Грицак: Про можливість побудови політичної нації в окремо взятій (У)країні або Чого нас учить досвід Польщі

Досвід Центральної і Східної Европи засвідчує, що більшість спроб створити тут політичні нації зазнали краху. Так було не лише з польською політичною ідеєю — ця доля спіткала й авторитарну Російську Імперію, й тоталітарний Радянський Союз, і демократичну Чехо-Словаччину. У тому сенсі спроба України утворити націю, яка б ґрунтувалася на політично-територіяльному компоненті, є однією із останніх спроб у цьому реґіоні, і в цьому сенсі її досвід — вдалий чи невдалий — є і буде унікальним.

Утворення і функціонування політичної нації можливе, коли виконується принаймні одна з умов: або титульна нація має стільки сил, що може порівняно швидко й успішно асимілювати національні меншини (хто нині пам’ятає, що Франція принаймні дві сотні років була поліетнічною державою!), або якщо усі етнічні групи приблизно однієї сили (Швайцарія), або ж інші етнічні групи чи еміґранти добровільно асимілюються у нову націю, бо нова національна ідентичність є символом успіху. У Сполучених Штатах чи Швайцарії символом національної ідентичности є вільно конвертований долар, чи надійні швайцарські банки та годинники. Навіть балтійські держави, які на відміну від України відродилися під винятково національними гаслами, стосовно своєї російськомовної меншости — нині, після успіху економічних реформ, мають шанси успішно інтеґрувати ці меншини у своє національне тіло, перетворивши їх у, можливо, перших справжніх “євро-росіян”.

Україні бракує майже всіх цих умов. Навряд чи коли-небудь удасться знову повторити успіхи швидкої українізації 1920-х років (не забуваймо, що тоді українізація провадилася силою революційної держави, яка що-що, а примушувати вміла). Сучасна українська влада, звичайно, не є цілком демократичною, але їй далеко до тієї сили, яку використовували більшовики. Можна говорити, що україно- та російськомовне населення складають майже дві рівні половини. Але насправді ця рівновага крихка, бо розподіл економічної і політичної влади в Україні сьогодні майже повністю на користь російськомовної еліти. А самі українці на тому ж Сході і Півдні складають насправді малоправну і легкораниму меншину. Кожне погіршення (чи навіть збереження на тому самому рівні) їхніх прав провокуватиме гнів україномовного Заходу. І навпаки, навіть несміливу українізацію російськомовне населення сприйматиме як пряму загрозу їхньому статусові. Україна стала формулою економічного успіху лише для невеликої частки російськомовної еліти зі Сходу та Півдня, яка відверто користає з проголошення самостійної України і з прагматичних інтересів готова українізуватися. Натомість поголовна більшість населення України виявляє чудеса терпіння, займаючись щодня питаннями фізичного виживання.

Однак навіть покращення господарського становища не означає автоматичної перемоги української ідеї. Як показують дослідження етнополітичних стосунків в індустріяльно розвинутих країнах, сепаратистичні почуття найкраще представлені серед молодих, освічених та заможних верств населення {14} 14 W.Connor. Ethnonationalism. The Quest for Understanding (Princeton. NJ. 1994): 82–83. — тобто серед тих, хто найбільше користає з економічного пожвавлення.

Висуваючи всі ці арґументи про “неможливість побудови політичної нації в окремо взятій (У)країні” я не маю на меті виступати проти самої концепції “громадянського націоналізму”. Я насправді вважаю його дуже привабливим, ба, можливо, єдино ефективним вибором, до якого змушує українська ситуація. Те, що змушує мене грати роль “адвоката диявола” — це, радше, поширена серед інтелектуалів (і не тільки українських) хвороба сприймати бажане за дійсне, а потім по-дитячому ображатися на дійсність, коли вона виявляється небажаною. Насправді ж дійсність України є дуже і дуже пострадянською. Я найкраще б окреслив її словами, що їх покійний Петро Юхимович Шелест ужив для назви своєї книжки “Україна наша радянська”. Багато з того, що існує зараз в Україні, у тому числі й її дивовижна стабільність, є виявом того, що Україна є радянська держава. Не лише в сенсі затримання старих політичних і господарських структур, але й самого способу мислення великої частини населення.

Питання лише, чи вдасться інтеґрувати радянську спадщину у позитивний досвід державо- і націотворення. Хоч, з іншого боку, Україна не має вибору. Як пише німецький політолог Ґергард Сімон, підсумовуючи український досвід у контексті пострадянських змін у Східній Европі, “шлях до демократії через творення нації, без сумніву, є повним небезпек, але інших шляхів просто немає” {15} 15 Simon G. Die Unabhandigigkeit der Ukraine als Folge der Anti-revolution in Osteuropa Ukraine: gegenwart und geschichte eines neuen Sraates. S. 376. .