Ярослав Грицак: Про можливість побудови політичної нації в окремо взятій (У)країні або Чого нас учить досвід Польщі

Обидві моделі дуже рідко зустрічаються у “живій природі”. Вірніше буде вслід за Ентоні Смітом сказати, що “у глибині кожного націоналізму існує глибоко вкорінений дуалізм. Часами переважають політичні й територіяльні елементи, інколи на перший план виходять етнічно-мовні компоненти у різних ступенях і різних формах” {4} 4 Smith A. National Identity. P.13. .

Власне, як недавня історія України, так і її теперішні обставини чітко вказують на співіснування двох компонентів в українській нації. Вони чітко представлені в українській інтелектуальній історії, у тому числі — в новітній політичній думці. Щобільше, — і це вже є моя теза, — можемо говорити про певну зміну їхнього балансу, коли поруч із міцним етнічно-мовним компонентом української ідентичности дедалі більшої сили набирає компонент територіально-політичний.

Українським інтелектуалам належаться заслужені похвали. Вони інтелектуально підготували той клімат, який у грудні 1991 року дозволив 91 % населення України проголосувати за українську самостійність. Незважаючи на всі прогнози про неминучість етнічних конфліктів в Україні, у порівнянні з якими югославські події здаватимуться невинним пікніком, Україна виявилася досить стабільною у національному відношенні державою. Одною з причин цієї стабільности є те, що київська політична еліта свідомо ставить на зміцнення територіяльно-політичного компоненту української ідентичности, постійно наголошуючи, що Україна має стати спільною батьківщиною для багатьох народів, які замешкують її територію.

Існує гіпотеза, що вибір постколоніяльною елітою тієї чи іншої національної моделі — етнічної чи громадянської — залежить власне від типу еліти, яка приходить до влади у новоствореній державі. Стара адміністративно-політична еліта має схильність вибирати політичну модель, тоді як культурницька еліта природньо надає перевагу етнічній (мовно-культурній) концепції {5} 5 Karen Barkey. . Особливістю України є власне те, що обидві еліти — як політична, так і культурницька, — свідомо віддали перевагу територіяльно-політичній концепції {6} 6 Протилежну точку зору — про слабкість політичної концепції в Україні — можна знайти в недавній книжці: Andrew Wilson. Ukrainian nationalism in 1990. A Minority Faith (1996). . Якщо говорити простіше, справа виглядала так: стара адміністративна еліта, яка в одну ніч перетворилася з радянських комуністів в українських патріотів, вкрала цю ідею в української опозиції.

Важко сказати зараз, що керувало українською опозицією, коли вона свідомо висловилася на захист не лише національних інтересів українців, але й інших народів (включно з росіянами), що проживали на території Української РСР. Був це прагматичний (дехто навіть каже “цинічний”) вибір, вплив нової кон’юнктури, що виникла після Гельсінських угод, мудра тактика у відповідь на дії радянської спецслужби, котра пробувала представити український національний рух як вкрай націоналістичний, чи продовження традицій, які були притаманні українському рухові ще й раніше? Так чи інакше, українська опозиція, спочатку в роки Брежнєва, а потім Горбачова зробила дуже розумний вибір, і за це їй заслужено належиться честь і хвала. Це треба особливо підкреслити, бо нині щораз більше і голосніше говориться про брак ориґінальности щодо внеску українських опозиційних інтелектуалів у розвиток української політичної думки {7} 7 Див., наприклад: Георгій Касьянов. Незгодні… .

Але серйозні проблеми починаються, коли інтелектуальну формулу починають утілювати у життя. В Україні не бракує адвокатів політичної (громадянської) концепції української нації {8} 8 Див., наприклад: Георгій Касьянов, “Об’єднати українське суспільство може громадянський націоналізм” у газеті “День” 20 травня 1997р. с.4. . Чого, однак, бракує самим цим адвокатам — то це відвертого обговорення тих труднощів, що пов’язані з реалізацією цієї формули. Неподолана відстань між гаслами і життям часто зводила нанівець благородні наміри політично заанґажованих українських інтелектуалів.

Насамперед побудова України як громадянської нації є дуже амбітною ідеєю. Амбітність є однією з найвиразніших рис українського національного характеру (ukrajinska duma, як говорять про нас поляки). Проте за амбітність треба ще й дорого платити. Ідея української громадянської нації є дуже коштовною у сенсі того, що вона відбирає багато енергії, зусиль, і — що не менш важливо — фінансів для підтримання злагоди між різними мовно-етнічними групами в Україні. Рівень національної однорідности населення є важливим мірилом готовости посттоталітарних держав і до радикальних змін: чим однорідніше населення, тим легше досягти консенсусу при вирішенні конфліктів, неминучих у час проведення глибоких змін у суспільстві {9} 9 Alexander J.Motyl. Dillemans of Independence, Ukraine After Totalitarianism (New York. 1993): 9. . Досить навести такий приклад: три найбільш успішні у сенсі політичних та економічних перетворень посткомуністичні нації — Чехія, Польща та Угорщина — є одночасно найодноріднішими під етнічним оглядом. Звичайно, є окремі особи, які мріють у Польщі про “odzyskanie Kresow Wschodnich”, а в Угорщині — про відновлення “Великої Угорщини”. Прагматичнішою видається постава чехів, для яких возз’єднання зі словаками уявляється хіба як страшний сон.