Ярослав Грицак: Про можливість побудови політичної нації в окремо взятій (У)країні або Чого нас учить досвід Польщі

Українські діячі мріяли про возз’єднання України у всіх її етнічних межах, від “Сяну до Дону”. Це змушувало їх висувати цілковито нереалістичні завдання, як от вимагати приєднання Холмщини і Підляшшя під час Берестейських договорів, або відвоювати за будь-яку ціну Львів під час польсько-української війни 1918–1919, коли ця мета не мала жодного стратегічного значення, бо доля України вирішувалася на Сході, а не на Заході, й українським військам Польща стала у пригоді як союзник, а не як ворог (що, зрештою, пізніше зрозумів Петлюра). На виправдання українських діячів можна сказати, що такий територіяльний максималізм був постулятом для більшости національних і політичних рухів, включно з більшовицькою чи білою Росією та відродженою Польщею. Але між становищем українців та їх найближчих сусідів зі Сходу та Заходу була одна засаднича різниця: становище перших було драматичнішим. Накази українським дипломатам торгуватися за далеке Підляшшя та Холмщину Грушевський віддавав у той момент, коли його влада обмежувалася підвалом будинку Центральної Ради.

Приклад польських інтелектуальних середовищ, що склалися навколо “Бунту млодих” та “Культури”, міг би стати особливо повчальним. Роки міжвоєнної Польщі були гірким досвідом для національних меншин, у тому числі й для найчисленнішої серед них — українців. Існувала разюча невідповідність між тим, чим насправді була відроджена Польща — багатонаціональна держава, де кожен третій-четвертий житель належав до національної меншини, — й однонаціональною ідеологією, що її сповідувала офіційна Польща. Результатом стало майже повне відчуження українців від польської держави. Українські ліберальні політики мали рацію, коли стверджували, що приклад Польщі вчив українців, якою не повинна бути національна держава {10} 10 Слова Володимира Старосольського, як мені це передала його дочка Уляна Старосольська в інтерв’ю (Нью-Йорк, серпень 1994). .

Серед польського суспільства було немало голосів, які виступали за нормалізацію польсько-українських стосунків. Однак “Бунт млодих” був одним із тих, що пішов найдальше — група молодих польських інтелектуалів заявила, що Вільнюс є литовське, а Львів — українське місто {11} 11 Див.: Шпорлюк Р. “Польські рефлекси” у журн. Сучасність. 1981. № 3/4; Jerzy Giedroyc. Autobiografia na cztery rece. Opracowal i poslowiem opatrzyl Krzysztof Pomian. Czytelnik: Warszawa, 1994. . Пізніше цю позицію в еміґрації перейняла паризька “Культура”. Зрозуміло, що вона викликала сильну критику та інвективи з боку більшости, де домінували ендецькі настрої. Однак з плином часу ця позиція, здебільшого завдяки лідерам середовища “Солідарности”, стала домінувати у польській практичній політиці.

Залишається певним той факт, що відмова від надмірних національних цілей зрештою позитивно відобразилася на розвитку внутрішніх справ у посткомуністичній Польщі. Наводячи цей приклад, я не маю наміру стверджувати, що, мовляв, тепер київським політикам треба відмовитися від зрусифікованої Східної і Південної України і будувати нову українську державу в кордонах від Сяну до Дніпра. І польські інтелектуали, які добровільно відмовилися від концепції етнічної нації, кожен по-своєму мали рацію. Немає одного рецепта на всі часи і для всіх народів.

Однак приклад Польщі демонструє й інший досвід: з одного боку, національні ідентичності не вічні, як це намагаються довести прихильники традиційно-патріотичної історіографії, з іншого — їх не можна самовільно і до безконечности конструювати, як це твердять прихильники модерністських теорій. Тобто інтелектуали можуть конструювати нації з тих елементів, які вже існують, можливості витворення цілковито нових елементів є мінімальні, а, можливо, взагалі відсутні. Анджей Валіцький у своїй недавній статті показав крах усіх спроб витворити у новітній час польську політичну націю з усіх тих груп, які в давніші часи проживали у Речі Посполитій {12} 12 Andrzej Wоlicki, in: Michael Kennedy, Ronald Suny (eds.) . Помилково думати, що у зв’язку з травматичним досвідом України після перебування у Російській Імперії та Радянському Союзі сучасні національні ідентичності в Україні м’які як глина, а отже — з них можна ліпити, що хто захоче. На підставі власних досліджень — порівняння національних ідентичностей у Львові і Донецьку, двох політичних полюсах України, — що їх ми проводили у 1994–1996 рр., можемо стверджувати, що національні ідентичності в обидвох містах цілковито сформовані, і протягом найближчих років немає надії, що вони можуть змінитися. Навіть люди, які називають себе “радянськими” (“советскими”) і становлять найчисельнішу (близько 45 %) групу серед опитуваних у Донецьку, насправді не становлять, як ми помилково спочатку вважали, перехідну групу між українцями і росіянами — вони у своїх поставах ще більш відрізняються від українців, аніж росіяни {13} 13 Yaroslav Hrytsak, Oksana Malanczuk, National Identities in the Post-Soviet Ukraine: Case of Lviv and Donetsk (paper in progress) .