Девід Хогган - Міф про шість мільйонів

Крім еміграції, «Термінова конференція» пропонувала бомбити концтабори. Мотивом для цього стало не стільки прагнення знизити промислове виробництво, пов'язане з таборами, скільки бажання стерти табори з з лиця землі. Це ґрунтувалося на наївному припущенні, що в'язні не будуть убиті, а зможуть утекти. Насправді, неможливо уявити, що зможе втекти велика кількість в'язнів. Великі людські втрати в результаті бомбувань і руйнування засобів забезпечення ув'язнених були б неминучими. Бомбардування, що дійсно проводилися в 1945 році, із супутніми їм кровопролиттям і стражданнями, створили, поза всяким сумнівом, найгірші умови, що мали місце в німецьких концтаборах (Цаар, Там же, стор. 60).

Здійснені у безвихідному контексті беззастережної капітуляції зусилля були рівною мірою незначними, за винятком ефективної роздачі гуманітарної допомоги ув'язненим концтаборів за допомоги Міжнародного Комітету Червоного Хреста, 22 січня 1944 року Франклін Рузвельт доручив своєму помічникові Морґентау фінансувати спеціальний Військовий комітет з біженців. Крихітну групу з 984 європейських жидів доставили під його заступництвом у спеціальний табір для біженців в Освего (штат Нью-Йорк) у липні 1944 року. Окупація Німеччиною в березні 1944 року Угорщини, яка, найімовірніше, не відбулася якби не погроза беззастережної капітуляції, призвела до створення 2 квітня 1944 р. Нью-йоркської конференції угорських жидів. Ця група переконувала Сталіна прискорити військові дії проти угорців як визначального засобу допомоги угорським жидам. Це було найліпшою допомогою, яку вони могли запропонувати угорському жидівству (Цаар, Там же, стор. 78-141).

Легенда про геноцид стала поширюватися зі зрослою старанністю після грубої заяви про беззастережну капітуляцію. Після Другої світової війни з небагатьох німецьких підсудних, які знаходилися в ув'язненні в союзників, стали вибивати численні заяви для того, щоб документально підтвердити обвинувачення про поступове зрушення до політики винищення європейських жидів після початку війни між Німеччиною й СРСР у червні 1941 року. Багато із цих так званих ключових заяв з'явилося в книзі Леона Полякова (Léon Poliakov) і Джозефа Вульфа (Josef Wulf) «Das Dritte Reich und die Juden: Dokumente und Aufsatze» («Третій райх і жиди: документи й статті», Berlin, 1955). Поляков є директором Центру документації «Juive Contemporaine» у Парижі, який відкрив Ісаак Шнеєрсон (Isaac Schneersohn) в 1943 році під час німецької окупації. В 1944 році тимчасовий президент Франції Шарль де Голль надав Центру картотеку Німецького посольства в Парижі. Тутешня колекція матеріалів німецької політики відносно жидів у період 1933–1945 років численніша, аніж будь-яка інша, включаючи Центр документації злочинів нацистів у Хайфі й аналогічну бібліотеку Альберта Вінера в Лондоні.

Найбільш знаменитим із ключових «документів» є заява Дітера Вісліцені, отримана 18 листопада 1946 р. у в'язниці, розташованій в контрольованій комуністами Братиславі. Вісліцені, який був журналістом до переходу на поліцейську роботу, був помічником Адольфа Ейхмана в Жидівському відділі Головного управління державної безпеки до свого призначення в Словаччині. Під час перебування під арештом Вісліцені дійшов до нервового виснаження і аж до самої страти на нього накочувалися багатогодинні неконтрольовані напади ридання.

Заява Вісліцені починається досить переконливо. У ній вказується, що райхсфюрер СС Гайнріх Гіммлер був затятим прихильником жидівської еміграції. У період від березня 1938 р. до січня 1939 р. німці переконали покинути Австрію понад 100 тисяч жидів. Згодом ця цифра досягла 222 тисяч із загальної кількості 280 тисяч австрійських жидів. Спеціальний Інститут з жидівської еміграції в Празі дав видатні результати в період після березня 1939 року й забезпечив остаточну еміграцію 260 тисяч жидів.

Вищевикладені тези не викликають сумнівів, проте за ними йде коментар — нібито від Вісліцені, — що в 1939 році війна з Польщею додала до німецької сфери впливу понад 3 мільйони жидів. Це є великою статистичною помилкою для будь-якого експерта з європейських жидів. У тій частині Польщі, що була окупована Росією, перебувало понад 1 млн. 130 тис. жидів, а цифра в три із зайвим мільйони жидів навряд чи може бути справжньою навіть для всієї довоєнної території Польщі. За оцінками, до війни з Польщі емігрувало 500 тисяч жидів. Перепис в Польщі від 1931 року з'ясував, що кількість польських жидів складає 2.732.600 осіб (Reitlinger, «Die Endlösung», Berlin, 1956, p. 36). До того ж, в 1939 році як мінімум 250 тисяч жидів евакуювалося із західної Польщі в радянську окупаційну зону. Якщо з 2.732.600 відняти 1.880.000 і взяти до уваги природній приріст жидівського населення, то кількість польських жидів під німецьким контролем до кінця 1939 року ледь досягає 1.100.000 осіб («Gutachten des Instituts fuer Zeitgeschichte», Munich, 1958, p. 80).