Девід Хогган - Міф про шість мільйонів

Генрі Морґентау (Henry Morgenthau, Jr.) у статті «The Refugee Run-Around» (журнал «Colliers», Nov. 1, 1947) стверджує, нібито урядові США ще із серпня 1942 року було відомо, що жидів нібито вбивають у великих кількостях. Проте, Морґентау і його помічник-комуніст Гаррі Декстер Уайт (Harry Dexter White) були гарячими прихильниками беззастережної капітуляції як до, так і після Касабланки. Вони також були американськими прихильниками радянського плану про перетворення Німеччини в пасовище для худоби. Цей план прийняли Рузвельт і Черчілль на конференції у Квебеку 1944 року й незабаром про нього довідалися як Гітлер, так і німецька опозиція, яка вціліла.

Існувало безліч відомих американських жидівських лідерів, які могли спонукати Рузвельта послухатися поради Аллена Даллеса й припинити війну, та вони цього не зробили. Марґарет Л. Койт (Margaret L. Coit) у книзі «Mr. Baruch» (Boston, 1957, pp. 468ff.) доводить, що Бернард Барух мав більший вплив на Рузвельта, аніж Вільям Буллітт, який виступав проти беззастережної капітуляції — хоча Буллітт непогано попрацював на Рузвельта в 1939 році, провокуючи початок війни в Європі. Барух (так само як і Морґентау та інші жиди — радники Рузвельта) 1942 року був палким прихильником беззастережної капітуляції, хоча ця політика була так чи інакше розрахована на те, щоб спричинити якомога більших людських втрат серед жидів.

Можна лише сподіватися на те, що незабаром знайдеться чесний і добре обізнаний жидівський дослідник, який докладно роз'яснить цей феномен, що мав бути неймовірно жахливим і просто незбагненним у світлі повідомлень про знищення жидів, яке нібито відбувалося 1942 року. Більше того, політика інтернування, що проводилася німецьким урядом з березня 1942 року, означала жахливі страждання для багатьох жидів у світлі політики беззастережної капітуляції, яку втілював Рузвельт, не кажучи вже про політику навмисного знищення жидів, яка нібито здійснювалася Німеччиною.

Ісаак Цаар (Isaac Zaar) у книзі «Rescue and Liberation: America's Part in the Birth of Israel» («Порятунок і звільнення — роль Америки в народженні Ізраїлю», N.Y., 1954, pp. 39ff.) із захопленням описує великий з'їзд нью-йоркських жидів від 9 березня 1943 р. За цих обставин то виглядає сумно й іронічно. Бен Хехт (Ben Hecht) представив на з'їзді свою драматичну жидівську постанову «Ми ніколи не вмремо» («We Will Never Die»; музика — Курт Вейль (Kurt Weill), постановка — Біллі Роуз (Billy Rose), режисер — Мосс Харт (Moss Hart)). Усього лише декількома тижнями раніше публічне оголошення американським президентом беззастережної капітуляції гарантувало тривалі й непотрібні страждання мільйонам європейських жидів, а також сотням мільйонів інших європейців.

Сайрус Адлер (Cyrus Adler) і Аарон Марґаліт (Aaron Margalith) у книзі «With Firmness in the Right: American Diplomatic Action Affecting Jews, 1840–1945» («Із упевненістю в правоті: дії американської дипломатії, які стосуються жидів. 1840–1945 рр.», N.Y., 1946, pp. 418ff.) стверджують, що 21 серпня 1942 р. Рузвельт зробив нібито вірний крок, попередивши, що за всі навмисні ексцеси проти жидів настане відплата. Наголос тут явно робиться на помсті німцям, а не на негайній допомозі європейським жидам. Необмежена американська юрисдикція в післявоєнній Німеччині, рівнозначна «беззастережній капітуляції», чітко виражена в припущенні, що США може здійснювати відплату в кожному випадку, де мали місце ексцеси проти жидів. Ця погроза, повторена 17 грудня 1942 р., виглядає досить жахливо в контексті офіційної політики беззастережної капітуляції, прийнятої наступного року.

В квітні 1943 року організували «Термінову конференцію з порятунку європейських жидів». Герберт Гувер (Herbert Hoover) був єдиним, хто виступив на конференції проти беззастережної капітуляції, причому він був усього лише почесним головою. Ухвалене рішення за багатьма пунктами було схоже з тим, яке пізніше прийняв Бранд, і передбачало еміграцію жидів з Європи під час продовження воєнних дій. Це була, м'яко кажучи, утопічна й незадовільна політика в порівнянні із заохоченням до якнайшвидшого закінчення війни. Це особливо справедливо, враховуючи небажання даного угруповання вести будь-які переговори з німцями. Всеосяжна німецька пропозиція з еміграції європейських жидів, представлена Адольфом Ейхманом у Лісабоні в 1940 році й ще раз — у Берліні в 1941 році, не принесла ніяких результатів, а будь-яка велика еміграція європейських жидів була, по суті справи, припинена після початку війни між Німеччиною й СРСР в червні 1941 року.

В березні 1942 року британці заборонили швартування в Палестині німецького пароплава «С. С. Штрума» («S.S. Struma») з 769 пасажирами-жидами з Європи. Незабаром пароплав затонув; урятувалася лише одна людина. Ще більш жахлива історія сталася раніше із французьким лайнером «Патрія» («Patria»). 25 листопада 1940 року лайнер підпалили і потопили англійські військові кораблі поблизу Хайфи. Тоді загинуло 2.875 жидів. На конференції у Вашингтоні від 27 березня 1943 року Антоні Іден (Anthony Eden) навів британські заперечення щодо евакуації європейських жидів у воєнний час (Адлер і Марґаліт, там же, стор. 396; Шервуд, там же, стор. 717).