Наталия Рощина - Роксолана

Один із поглядів на постать та роль в історії Роксолани базується на підході до трактовки її образу з точки зору тендерних досліджень. Відчуваючи відсутність можливості створити новий міф про силу й жіночність в одній особі, сучасний світ звернувся до раніше створених образів, що мають безумовні знакові риси. «У число таких «нових-старих» символів епохи увійшли реальні, але в той же час літературні жінки, серед яких особливою й унікальною постає саме Роксолана. Цей образ широко відомий пересічним громадянам, він і без подробиць біографії, поза контекстом соціальної й історичної значущості був сприйнятий масовою свідомістю як образ «видатної представниці українського народу» ще за радянських часів» (4).

У радянське життя він увійшов завдяки роману Павла Загребельного. Цей твір викликає неабияку цікавість і нині. Цікавість та суперечки, метою яких є встановлення історичної справедливості щодо Роксолани та її ролі в історії. Доля Насті Лісовської була сприйнята багатьма як доля українського народу, а страждання й боротьба Роксолани – як страждання й боротьба за гідність України. «Чи було використання жіночого як національного свідомою стратегією автора – сказати важко. Особистість завжди залишається в тій або іншій мірі непізнаною і, ймовірно, непізнаваною» (4).

Роксолана та її способи виживання описуються з точки зору національного патріотизму, хоча очевидно, що в її вчинках багато передусім жіночого. її волевиявлення базується на жіночому, материнському, сімейному, що, зрозуміло, не може бути сприйнято в політичному контексті. «Однак і культ страждання за батьківщину, за батьківщиною і поза батьківщиною навряд чи можна вважати реально жіночим символізмом, хіба що таке яскраво виражене страждання в логіці патріархальної традиції не до особи чоловіку. Напевно, можна констатувати, що у 80-ті роки міф Роксолани не був сприйнятий як жіночий міф. Він був сприйнятий як міф національний» (4). Ось така точка зору, яка має право на існування, але може бути спростована чи підтримана залежно від того, наскільки переконливо вона прозвучала для кожного.

Така визначна особистість, як Роксолана, не може не викликати зовсім протилежних поглядів. Це цілком природно, і це й підсилює інтерес до відомої фігури. Ми потрапляємо у світ уявлень, фантазій, щільно переплетених з історичними фактами. Окрім тілесної краси, деякі історики беруться домірковувати про її особливий і підступний розум, за допомогою якого Роксолана змогла безпосередньо впливати на султана і на ситуацію в політичному житті Туреччини першої третини XVI століття.

Історики стверджують, що Роксолана не обмежувалася впливом на свого могутнього чоловіка. Є зафіксовані факти про те, що вона листувалася з правителями сусідніх держав (Польщі, Венеції, Персії). У такий спосіб вона спромоглася не тільки свого визнання як жінки, але й як особистості, що для мусульманських країн – факт неймовірний.

Народивши сина і виховавши його, Роксолана шляхом інтриг і змов зробила його спадкоємцем престолу, хоча у султана він був не єдиним сином. На жаль, цей султан не виправдав сподівань своєї матері, у народі за ним закріпилася назва Селім II П\'яний.

Багато істориків підносять Роксолану до неймовірних висот, приписуючи їй протегування ренесансним напрямкам у турецькому мистецтві, добродійність. Дехто стверджує, що й сама Роксолана писала вірші, вела щось на зразок щоденника, що в неї були неабиякі музичні здібності і це допомагало чарувати оточення. Є джерела, із яких образ цієї жінки постає нереально вишуканим. Та слід згадати й те, що в Туреччині було кілька аналогічних історій. Трохи пізніше турки захопили венеційську дівчину із родини Баффо; було у Венеції кілька родин, які ділили там владу, – Марозіне і Баффо. Дівчина пливла до свого батька, який був губернатором острова Корфу. Турецькі пірати взяли її в полон і відіслали султану Мурату III, який, до речі, був онуком Роксолани. Вона мала неабиякий вплив на султана, а через нього – на турецьку систему політичної влади. Вона також забезпечила свого сина престолом. Венеціанцям непогано жилося при ній. Дівчину звали Сафіет. Вона дійсно іноді відводила удар турків від Венеції і більше орієнтувала їх агресію на Германську імперію, на територію Австрії. У XVIII столітті впіймали одну французьку дівчину, яка теж стала султаншею. Після сина Роксолани, якого звали Сулейман II П\'яний (до речі, після Роксолани турецькі султани стали надто причащатися до алкогольних напоїв), спилася вся династія. Поступово імперія почала занепадати.