Наталия Рощина - Роксолана

Цікавим є погляд на життєвий шлях відомої жінки, української письменниці Оксани Забужко. Вона досить стримано оцінює вплив Роксолани на історичні події, хоча називає її видатною особистістю. Забужко наголошує на жорстокості Роксоланиної поведінки. Не заперечуючи певної політичної кар\'єри колишньої рабині, письменниця називає її не меншою ніж Катерина Медичі інтриганкою. Сумнівний комплімент, втім цей факт вказує на неабиякі таланти Роксолани в майстерності ведення тонкої політичної гри (5).

Не залишилась осторонь від дискусій про славетну галичанку ще одна відома сучасна жінка Оксана Білозір. «…Ми не навчені культивувати особистостей. З\'явиться в Україні цікавий політик, письменник, художник, громадський діяч, перше, що ми робимо, – ми його критикуємо. Зрозуміло, що нема нічого досконалого, але апріорі ми повинні поважно ставитися до тих, хто створює культурний чи суспільний продукт для України. Ця проблема лежить у витоках нашої історії. Роксолана – перша жінка і, я думаю, остання, яка похована у мечеті. Друге, Роксолана – жінка, яка де-факто керувала Османською імперією. І третє, це жінка, яка мала настільки велике почуття власної гідності, як представниця свого, українського народу, що хоч уже минуло 500 років з дня її народження, але європейці до сих пір українок-білявок називають роксоланами. Це сильна історична постать, якою ми повинні пишатися і якій повинні поклонятися», – сказала вона в одному із своїх інтерв\'ю.

Такі протилежні думки – доказ глибинності й неоднозначності такої особистості, як Роксолана. Одна з них стосується політичної кар\'єри, реформаторської поведінки Анастасїї Лісовської. Мовляв, уся її блискуча політична, культурна, просвітницька діяльність була спрямована на розвиток Османської держави, на зміцнення позицій ісламу. А значить, у нову історичну свідомість Роксолана ніяк не може увійти в образі української героїні (можливо, якби Анастасія Лісовська загинула від рук султана або змовників, встигнувши перед цим підписати який-небудь акт про передачу Стамбула українським козакам, то в цьому разі тиражування її старого-нового образу набуло б рис незаперечної святості. Але вона вижила, вона була успішною, і це означає, що її не треба включати до цілком позитивного пантеону «справжніх героїв»). Тож, продовжуючи розчулюватися стійкістю української жінки Роксолани в ході промоушн-кампанії зі зйомок першого українського серіалу, а також після його виходу, редакційна колегія, колектив укладачів Інституту гуманітарних досліджень і Союзу жінок України, що працював над створенням першого в історії держави біографічного енциклопедичного словника «Жінки України», не знайшли за потрібне включити Анастасію Лісовську до числа своїх героїнь. Вона не вписалася в критерій, позиціонований у роботі як основний: «основним критерієм відбору був особистісний внесок жінки в певну сферу життя країни, її суспільний імідж, зокрема її трудові досягнення, представництво в державних органах влади, звання, державні нагороди…» (4).

Утім, у «Біографічному енциклопедичному словнику» є статті, присвячені, скажімо, Ганні Ярославні – дружині французького короля Генріха І Капета, Євпраксії – дружині німецького імператора Генріха IV, Єлизаветі Ярославні – дружині норвезького короля Гаральда III, а після данського короля Свена II і навіть напівлегендарній сестрі фундаторів Києва Кия, Щека і Хорива – Либіді (8, с 13, 139, 141, 249).

Власне кажучи, Україна тих часів – це маленька країна, а Туреччина – в минулому величезна імперія з володіннями в Африці, Азії, Європі, на трьох континентах. Історія Туреччини багатогранна, тож Роксолана – один із її епізодів. Звичайно, турки не забувають про неї, але слід пам\'ятати, що в турків був цілий період, коли султанші верховодили над султанами. Це так зване «правління привілейованих жінок», друга половина XVI й перша половина XVII століття.

Можна впасти в оману небезпечної ілюзії «всепереможної сили» української жінки на полі битви із завоювання «заморського принца» (в цьому сенсі навряд чи доводиться дивуватися тому, що, за даними Українського центру із запобігання торгівлі жінками La-Strada, щорічно 400 тисяч жінок України потрапляють за межі країни і там їх втягують у нелегальну проституцію). У цьому контексті риторичними залишаються запитання: чим пишається влада, називаючи українських жінок «нашими Роксоланами», і якими саме «Роксоланами» пишається народ? (4).