Соломон Гольдельман - Жидівська національна автономія в Україні. 1917 1920

«Жидівське міністерство витрачало стільки часу і сил на оборону жидівського населення, що воно просто не мало достатньої можливосте для конструктивної праці в ділянці народної освіти й національного самоврядування. Бракувало також у тому провінціональному закутку відповідних культурних сил. Матеріяли київського міністерства не були евакуйовані, отже доводилося починати все наново». Все ж чимало було зроблено: «Підтримувалися місцеві жидівські школи, відбудовано зруйновані будинки (Городок, Ярмолинці, Полонне). Створено шкільну мережу, загальну й професійну. Завдяки дотації міністерства кам’янецька «Культур Ліґа» змогла організувати фребелівські й вчительські курси. Дотації також дістали дитячі садки, сирітські притулки. Департамент місцевого самоврядування влаштував вибори в кількох громадах, як Лянцкорунь, Смотрич, Городок, Новий Костянтинів. Також були відновлені громадські ради, які припинили діяльність у переходову добу. Фінансовий стан місцевих громад був надто тяжкий: навіть у більших містах не вдалося вжити закону Директорії з 17 квітня 1919 р., який встановляв податкові джерела жидівських громад, тому що заможні верстви противилися цьому оподаткуванню. Загалом жидівське міністерство було популярне серед жидівського населення, яке зверталося до нього в кожний тяжкий момент свого життя».

Останні перетворення.

У серпні 1919 р. почався наступ з’єднаних армій Наддніпрянської й Галицької в напрямі на Київ проти більшовиків, які в той час тяжко оборонялися від натиску денікінців і лишали терени України. Але коли українські частини були вже в Києві, вони зударилися з «добровольцями» Денікіна, які наблизилися до міста із Сходу. Сили Денікікіна значно переважали українські. Здавалося логічним, що сили, які мали спільного ворога, мусіли б порозумітися, щоб цього ворога позбутися. Але націоналістичне засліплення російських провідників, які давали напрям політиці Денікіна, не давало жодної надії на таке порозуміння. Вони й чути не хотіли про будь яку українську державність. При взаємовідношенні військових сил обох таборів у той час не залишалося українцям іншого шляху, як знову відійти на Захід, у напрямі на той самий Кам’янецький трикутник. Відступати доводилося під натиском денікінців, які дійшли до самого Проскурова. Стан української армії щодо збройного постачання й харчування був катастрофічний. Не ліпший був стан санітарний. Пошесть тифу робила жахливе спустошення в лавах армії. Не було ні ліків, ні лікарів. На залізничних двірцях на тому «хресному шляху» Української Армії лежали покотом тисячі хворих і вмираючих українських вояків, і не було кому за них подбати.

І все ж Українська Армія відступала в порядку, принаймні щодо її ставлення до жидівської людности, на яку тепер накинулася «чорна сотня» денікінців з такою жорстокістю й садизмом, до яких ніколи не дійшли найкращі погромні «фахівці».

І сталася тепер, мабуть, найтрагічніша подія всієї української революції. Притиснуте до західнього муру, де на Збручі стояв польський ворог, і маючи зі Сходу натиск денікінців, військове командування Української Галицької Армії підписало капітуляцію у війні проти Денікіна. То був вияв розпачу в надмірно тяжкій ситуації. Цим скінчилося політичне існування Західньої области УНР, а разом з тим Директорія втратила шанси на успішне продовження збройної боротьби власними силами.

Стоячи перед небезпекою повної катастрофи і вважаючи згоду з поляками за «менше зло» порівняно з полоном у «білих» чи «червоних» росіян, уряд Директорії, дав згоду, щоб польське військо з західнього берега Збруча зайняло терен, який залишала Наддніпрянська армія. Члени українського уряду, вищі урядовці й рештки армії не пішли до Польщі, але перейшли в запілля армії Денікіна, а пізніше Червоної армії для партизанської війни. З ними пішов також жидівський міністер Красний. Так почався той славетний «Зимовий похід» Української Армії, який вписав незабутню сторінку у збройну боротьбу українського народу за власну державність. Міністер Красний попав тоді у полон до більшовиків, коли зробив спробу побувати у своєму рідному місті Бердичеві. Але більшовики його швидко випустили і він пізніше знову приєднався до українського табору.

Поки Армія УНР вела партизанську війну, українська делегація у Варшаві підписала відомий договір 22 квітня 1920 року з польським урядом. Наслідком цієї угоди був спільний польсько українських похід на Україну. Наступ був спочатку досить успішний, був навіть взятий на короткий час Київ. Уряд УНР тим часом влаштувався у Вінниці, яка знову, але вже в останній раз, стала тимчасовою столицею України.