Орест Субтельний - Мазепинці - Український сепаратизм на початку ХVIII ст.

Очевидно, великий візир виявив пильний інтерес до того, що розповідав йому колишній гетьман. Він докладно розпитував його про стан справ в Україні, чисельність населення в різних містах і селах, особливо ж про політичні нахили "козацької нації". Це відновлення інтересу Туреччини до українських справ було, найімовірніше, результатом тиску з боку Франції, викликаного, в свою чергу, постійною агітацією Григора Орлика при французькому дворі. Всього за. кілька місяців до зустрічі його батька з великим візирем, 10 жовтня 1737p., Григор надіслав Флері великий меморандум, у якому закликав французький уряд звернути увагу турків на важливе значення України у воєнних зусиллях Порти проти росіян. Він навіть виклав конкретний план: турки мають якнайскорше окупувати Правобережжя з містами Біла Церква, Умань і Бар, бо "хто має в руках ці пункти, той має цілу Україну".

У розмові з Орликом Єген Мехмет-паша запевнив колишнього гетьмана, що Порта все ще вважає його провідником "козацької нації" й що будь-яка українська територія, яку займуть турецькі війська, перейде під його правління. Великий візир дозволив Орликові повернутися з Відіна до Ясс, ближче до польсько-українського кордону. Але найприємніша новина надійшла перед самим від'їздом великого візира з Відіна. В адресованій Орликові ноті він повідомляв, що російські військовополонені розповіли про заворушення й невдоволення росіянами в Україні та на Січі. Єген Мехмет-паша просив гетьмана підготувати план, згідно з яким запорожці могли б повернутися під протекцію Турреччини, а Україна знову здобула б свої давні права.

Десь у другій половині 1738р. Орлик послав начерк такого плану до Порти, де, як він пізніше стверджував, його проект не тільки обговорювався на засіданні дивану, а й був схвалений султаном Махмудом І у присутності хана Менглі-Гірея II (останній повернувся на престол 1737p.). Мабуть, Орлика мали викликати до Константинополя на консультації, але невідомо, чи ця поїздка справді відбулася. В кожному разі очевидно, що в перші місяці 1739р. Порта нарешті вирішила скористатися антиросійськими настроями в Україні та Польщі. В лютому 1739р. Потоцький через свого представника А.Гуровського дійшов порозуміння з великим візиром, що мало сприяти турецьким операціям на Правобережній Україні. Невдовзі після того Орлика послано до Каушан, де він мав приєднатися до татар, які готувалися напасти на Правобережжя. З Каушан Орлик зробив іще одну спробу переконати запорожців повернутися під зверхність Туреччини. Не розкриваючи листа, запорожці відіслали його Мініхові. Татарський наступ кінця лютого — початку березня росіяни відбили, і 21 березня 1739р. Мініх повідомляв імператрицю: "В нинішній мій через Україну проїзд міг я бачити, що щасливе відбиття татар так підбадьорило тутешній народ, що Орликові важко буде здійснити свої плани..."

Але Орликовим планам після його короткочасного повернення на передній край подій російсько-турецької війни судилося зазнати ще однієї різкої зміни. Після офіційного Станіславового зречення в лютому 1736р. французи істотно пом'якшили своє протиросійське спрямування (хоча й надалі надавали певну підтримку Орликові). 7 грудня 1736р. Вільнев одержав вказівку повністю змінити курс. Замість підтримувати турків у їхній війні з Росією французький посол мав намагатися стати посередником між ворожими сторонами. Саме до цього він прагнув протягом 1738-го та першої половини 1739р. Влітку 1739р. йому нарешті вдалося умовити турків, росіян та австрійців сісти за стіл переговорів. Вершиною політичної кар'єри Вільнева стало 18 вересня, коли Туреччина, Росія та Австрія підписали Белградський мир. Французького посла визнано головним архітектором цього договору.

Так сталося, що найбільший успіх Вільнева по суті поклав край політичній кар'єрі людини, якій він так прагнув допомогти. Мир між Росією й Туреччиною зробив Орлика непотрібним жодній із великих держав Східної Європи. Проте навіть після багатьох років розбитих надій і розчарувань колишній гетьман, незважаючи на похилий вік (67 років), не хотів припиняти своїх зусиль. Ще до завершення воєнних дій між Росією і Туреччиною, молодший і старший Орлики намагалися втягти Швецію у війну на боці Порти. 2 грудня 1739р. між Швецією й Туреччиною укладено оборонний союз, однак через вагання шведів він не привів до військового співробітництва. Але навіть після Белградського миру шведи виказували готовність воювати проти росіян. Тому протягом 1740—1741pp. усі сподівання Орлика були пов'язані з близькою шведсько-російською війною.