Орест Субтельний - Мазепинці - Український сепаратизм на початку ХVIII ст.

Але найбільше прикрощів завдавали Січі її сусіди—ногайці.

Запорожці часто скаржилися, що кочовики крадуть їхніх коней і худобу. Та найгірше — вони перешкоджали рибальству й мисливству, часто викрадаючи зайнятих ним запорожців і продаючи їх черкесам як рабів. Коли кошовий скаржився на ногайців кримським судам, судді щоразу підтримували своїх одновірців.

Не дивно, що багато запорожців удалося до розбою, часто нападаючи в пошуках здобичі на території, що перебували під владою Польщі та Росії. Це накликало на козаків гнів не лише поляків і росіян, а й турецьких і татарських прикордонних урядовців, які, не бажаючи дратувати сусідів, суворо карали учасників таких нападів.

Татарську позицію з цього питання найгрунтовніше виклав кримський великий візир Хасі Алі-ага, який заявив, що він не певен, чи не завдала татарам "спілка" з запорожцями більше шкоди, ніж користі. Безперечно, ханам важко було тримати запорожців під контролем, про що свідчить рішення козаків 1728р. (після першої невдалої спроби) покинути виділене чаном місце в Олешках і повернутися на стару Базавлуцьку Січ. Великою мірою запорожців спонукало до цього бажання бути якнайдалі від ханової влади. Наступного разу стосунки дуже загострилися 1731p., коли під час якоїсь сутички кілька запорожців убили ногайського мурзу. За свідченнями очевидців, Каплан-Гірей у супроводі близько сорока мурзів і декількох тисяч ногайців практично обложив Січ, аби змусити козаків видати винних і заплатити відшкодування. Такі сутички траплялися й протягом наступних років.

1 лютого 1733р. сталася подія, якої давно очікували — помер польський король Август II. Усі заінтересовані сторони негайно почали здійснювати свої добре підготовлені плани. Станіслав за допомогою Григора Орлика готувався покинути Францію й прибути до Польщі на обрання, росіяни готували свої війська до інтервенції в Польщу, а татари й турки нарешті вирішили приєднатися до антиросійського табору. Вільнев У Константинополі гарячково працював над здійсненням плану відтяжного наступу татар і запорожців проти росіян. 25 листопада 1733р. він писав своєму урядові: "Я вживаю всіх можливих заходів, аби татари напали на Московщину і щоб Орлик міг нарешті покинути Туреччину й наблизитися до свого війська". Хан енергійно підтримував зусилля французького посла. Врешті-решт 12 березня 1734р. Вільнев зміг написати своєму урядові: "Нинішній великий візир, Алі-паша, вирішив дозволити Орликові покинути Салоніки й вирушити До Криму". За яких три тижні, вирвавшись нарешті з місця дванадцятирічного інтернування, Орлик, як повідомлялося, відбув до столиці буджацького султана Каушан. де мав зустрітися з ханом у справі приготування до походу на допомогу Станіславові.

Дорогою на Січ гетьман почув приголомшливу новину, що запорожці вже готуються перейти під протекцію російської імператриці. Це був для нього жахливий удар. А проте його навряд чи можна було уникнути. Ті самі чинники, які зрештою зумовили звільнення гетьмана з Салонік — польська криза, російська інтервенція, ханові приготування до виступу на допомогу Лещинському, дали змогу запорожцям піти від татар. А росіяни вже давно чекали такої нагоди, щоби прийняти запорожців. На початку 1734р. Неплюєву доручено з'ясувати, як зреагує на такий крок Порта й приготувати аргументи, що мали виправдати прийняття Росією запорожців. І Неплюєв, і його уряд розуміли, що справа ця надзвичайно делікатна, адже вона могла втягти росіян у війну з Туреччиною ще до того, як буде врегульоване польське питання. Проте коли росіяни довідалися про намір Порти звільнити Орлика, вони визнали прийняття запорожців виправданим. 8 травня 1734р. Військо Запорізьке, ще перебуваючи на турецькій території, дістало офіційне прощення й заступництво імператриці Анни Іоаннівни.

Значення цієї події як поворотного пункту в житті й діяльності Орлика годі перебільшити. Саму підставу двох десятиліть політичного прозелітизму зненацька вибито гетьманові з-під ніг. Тепер стало майже неможливим, навіть теоретично, претендувати на важливу роль в Україні й серед козаків. В очах своїх французьких і польських прихильників Орлик перетворився на напівприватну особу. Хоча крок, що його зробили запорожці, відразу не позбавив гетьмана всієї корисності (реальної, чи потенційної) для його союзників і співвітчизників, він засвідчив той факт, що Орликова політична роль драматично зменшилася.

Орлик не бажав змиритися з новою ситуацією й докладав усіх зусиль, щоб змінити її на свою користь. Ще до того, як запорожці остаточно вирішили зректися татарської протекції, він намагався переконати їх, що вони роблять помилку. Як стверджував Орлик, його лист прибув на Січ того самого дня, що й посланці імператриці з багатими подарунками. Зібрано раду, яка мала вирішити, чиї аргументи переконливіші, і багаті дарунки переважили доводи розуму й обов'язку. Орликові прохання були, як завжди, довгі й багатослівні. Головні аргументи гетьмана можна поділити на три категорії: політичні, ідеологічні та прагматичні.