Орест Субтельний - Мазепинці - Український сепаратизм на початку ХVIII ст.

Кажучи просто, йшлося про гроші. Як уже згадувалося, Меншикову належало в Україні 55 175 селян, тобто він був одним із найбільших землевласників країни. Коли колегія запровадила свої податки, царевому фаворитові було завдано відчутного удару. За царювання Петра І він утримувався від протиборства з Вєльяміновим та його урядовцями, але невдовзі по смерті царя між Меншиковим і колегією спалахнув конфлікт з приводу податків. Доки правила Катерина І, Вельямінов міг розраховувати на підтримку Петербурга. Але щойно до влади прийшов Меншиков, доля колегії була вирішена. Один із перших указів ради, виданий менш як за тиждень після смерті імператриці, забороняв росіянам набувати землі в Україні, "щоб від того малоросіянам ні найменшої кривди не було завдано". Вочевидь, Меншиков удався до цього заходу, щоб не пустити до Гетьманщини російських конкурентів. Тим же указом скасовано податки, що їх наклала колегія, та подушний податок на утримання російських військ. 16 червня рада ухвалила передати нагляд за українськими справами від Сенату назад до Колегії закордонних справ. У липні зміщено Вельямінова. Йому наказано прибути до Петербурга з усіма звітами колегії. Ліквідацією колегії зроблено останній крок до відновлення форм, якщо не змісту, української автономії.

20 червня 1727р. рада відрядила до України члена Сенату Федора Наумова наглядати за обранням нового гетьмана. Не було сумнівів, хто ним стане. 29 вересня гетьманом обрано миргородського полковника Данила Апостола, який мав міцні особисті й комерційні зв'язки з Меншиковим. За два дні до того рада видала указ про скасування Малоросійської колегії.

Але людина, яка сприяла здійсненню цих заходів, не втрималася при владі до часу обрання нового гетьмана. 9 вересня за наказом Петра II Меншикова усунуто з усіх його посад. Навіть у час падіння дали про себе знати його тісні зв'язки з Україною. За свідченням польського посла в Петербурзі Лефорта, коли Меншиков зрозумів, що в столиці його становище безнадійне, він попросив у царя дозволу відбути в Україну й перебрати гетьманський уряд, але це прохання було відхилене. Проте Петро II не скасував зроблених українцям поступок, і обрання Апостола відбулося. Ці, здійснені за царювання Петра II примирливі заходи щодо українців приглушили, певною мірою, їхнє невдоволення російським правлінням.

Для Орлика обрання Апостола стало й особистою, й політичною невдачею. Він завжди був у поганих стосунках із колишнім миргородським полковником, якого вважав людиною низького походження та надзвичайно пристосовницької вдачі. А в політичному плані послаблення напруженості в Гетьманщині робило будь-яку спробу "підняти революцію в Україні" ще важчою. Крім того (й це відіграло вирішальну роль у долі Орлика як політичного діяча), пом'якшення російської влади над Гетьманщиною робило амністію дедалі привабливішою для запорожців, які щораз більше розчаровувались у зверхності кримського хана.

Незгоди між запорожцями та їхніми сусідами—татарами посилилися наприкінці 20-х років. Як завжди, головними причинами цих незгод були соціально-економічні суперечності. Протягом усього періоду їхнього перебування в ханстві козакам важко було заробити собі на прожиття. Як уже-згадувалося, цар відплатив їм за "зраду" забороною будь-яких торговельних зв'язків між Січчю й Гетьманщиною. Це був важкий економічний удар, оскільки запорожці тим самим позбавлялися ринку збуту для їхнього експорту (головно солі та продуктів рибальства й мисливства). Крім того, зводилася майже нанівець користь, яку вони мали з вигідного розміщення своїх земель на торговому шляху між Гетьманщиною і кримськими й турецькими торговельними центрами.

Доки існувала можливість війни з Петром І, і хан, і Порта визнавали, що треба відшкодувати запорожцям їхні втрати, В 1711—1713pp. Порта забезпечувала Орлика харчами та грішми для його людей. Зі свого боку, татари віддали в розпорядження Січі прибуток від кількох великих переправ на Дніпрі та Бузі. Крім того, запорожцям було надано право збирати сіль у кримських озерах, не платячи звичайних мит, а договори з ханом і Портою передбачали, що вони можуть торгувати в Криму й Туреччині на таких самих податкових умовах, що й купці-мусульмани. Але вже за кілька років по тому як було зроблено ці поступки, запорожці відчули негативні наслідки свого союзу з татарами.

Після припинення бойових дій із росіянами хани почали вимагати, щоб запорожці брали участь у походах проти їхніх ворогів у далеких Кубані та Черкесі. На відміну від російських царів, хани не платили за таку службу, сподіваючися, що їхні люди винагородять себе грабунком (якого в таких важких походах було зазвичай не рясно). Щоразу видатки запорожців перевищували прибутки. Крім того, їх звинувачено — це зробили, мабуть, татарські конкуренти в торгівлі сіллю — в тому, що вони дозволяють замаскованим під запорожців своїм співвітчизникам із Гетьманщини користуватися кримськими соляними розробками, до яких мали доступ. Унаслідок таких звинувачень право на ті розробки в запорожців забрано.