Володимир Малик - Князь Ігор. Слово о полку Ігоревім

Окремо слід сказати про мову «Слова», адже мова краще, ніж будь-що інше, може охарактеризувати автора, вказати на його походження.

«Слово» написане старою українською літературною мовою, пересипаною галицизмами: вазнь (щастя), див (той, хто дивиться, вивідує, тобто — дозорець), близ, комонь, кус, трепати, соловій, червений, господин, хоругва, мі (мені) та інші. Жоден киянин або сіверянин не вживав би цих слів. Їх звичайно й природно вжив Володимир Ярославич, котрий на снемі був єдиним галичанином.

Звичайно, тюркські лексеми, що знаходяться в «Слові», міг ужити будь-який князь, бо дуже тісними — більше ворожими — були стосунки нашого народу з половцями. Вжив їх і Володимир, бо спілкувався з торками та чорними клобуками у Торцьку.

Про грецькі мовні впливи ми говорили. Вони цілком природні і зрозумілі в устах людини, котра знала грецьку мову.

Залишається одне невияснене питання: звідки автор знав про «готських красних дів» та «время Бусове»?

Германське плем’я готів жило на берегах Балтійського моря побіля гирла Вісли. В кінці II ст. н. е. воно зайняло північні береги Чорного моря й Крим, часто воювало з антами, предками українців. Король Вінітар, перемігши князя антів Буса чи Божа, звелів розп’ясти його разом із сімдесятьма боярами на хрестах. Пізніше готів погромили гунни, і вони розсіялися по Європі. Лише частина їх залишилася в гірському Криму і під зверхністю половців дожила до часів «Слова». «Красні готські діви» раділи з перемоги половців, оспівували перемогу Вінітара над Бусом (Божем).

Звідки автор знав про Буса (Божа) та готів? В VІ ст. н. е. гот Йордан змалював ці події у своїй «Історії готів», написаній латинською мовою. Безперечно, ця книжка була в бібліотеці Ярослава Осмомисла, і її в оригіналі читав молодий Володимир Ярославич. А це означає, що він знав латинь, бо перекладів її на жодну мову тоді ще не існувало.

Характерною особливістю мови «Слова» є її вражаюча близькість до сучасної української, до її лексики, структури, навіть синтаксису.

Вже в першому рядку поеми ми натикаємося на кличний відмінок іменників — «братіє», а далі все частіше — Ігорю, княже, земле, соловію, яр-туре Всеволоде, Рюриче, Давиде, Ярославе, Романе, Мстиславе, вітре, Дніпре та ін.

А хіба не так, не такими словами, як у XII ст., наші жінкивдови під час війни голосили за своїми загиблими чоловіками?

Вслухаймося:

І вже зовсім на сучасний лад звучать рядки:

Або:

Ці та багато інших прикладів наочно свідчать, що «Слово» випливло, як човен з моря, із праукраїнської мовної стихії, що ця стихія сформувалася не в ХIV—ХV ст.ст., як дехто твердить, а значно раніше, в доісторичні часи. Володимир Галицький, як і всі літописці того часу, користувався тодішньою літературною мовою, створеною на основі церковнослов’янської, але, проголошуючи свою промову експромтом, мимоволі вжив елементи живої розмовної мови, і вони, як уже давно помічено дослідниками, просто вражаюче схожі на сучасну розмовну українську мову. Це свідчить про безперервний її розвиток від давнини і до сьогодні.

Отже, зробимо підсумок:

1. Л.Є. Махновець на основі конкретних історичних, географічних та лінгвістичних фактів беззаперечно довів, що автором «Слова» був князь Володимир Галицький.

2. На основі конкретних фактів довів також, що воно було створене 15 серпня 1185 року в Києві; не написане заздалегідь як художній твір, а проголошене експромтом як політична промова на захист Руської землі та нещасливого, хоч і героїчного походу Ігоря Святославича на половців.

3. Як визначити жанр «Слова»? Сам автор спочатку називає його повістю, згодом — піснею. Ми звикли вважати його поемою.

Мабуть, усі ці дефініції мають право на існування.

Л. Махновець вважав, що «Слово» — це високохудожня експресивна промова князя Володимира Галицького, виголошена на князівському снемі 15 серпня 1185 року і тоді ж записана писцем великого князя Святослава Всеволодовича. Головна її мета — возвеличити і виправдати князя Ігоря, котрий своїм необачним сепаратним походом, що закінчився тотальною поразкою сіверян, відкрив половцям шлях на рідну землю, і, головне, закликати князів до єднання перед ворожою навалою.