Неустановленный автор - Слово о полку Ігоревім

Не хорошо ж нам було би, братя, начати старими словами трудних повістій о полку Ігоревім, Ігоря Святославича? Начати ж ся тій пісні по бувалицях сего времені, а не по замишленію Бояновім. Боян-бо віщий, єсли кому хотів піснь творити, то розтікався мислею по дереві, сірим вовком по землі, сизим вірлом під облаки. Когда же споминав бесіду первих веремен о чварі, тогди пускав десять соколів на стадо лебедів; котрий (сокіл) достигав, та (лебедь) наперед піснь співала старому Ярославу, хороброму Мстиславу, оже зарізав Редедю перед полки касожськими, красному Роману Святославичеві. Отже, Боян, братя, не десять соколів на стадо лебедів пускав, но свої віщії персти на новії струни вкладав, а вони самі князям славу голосили. Пічнім же, братя, повість сію від старого Володимира до нинішнього Ігоря, оже істягнув ум кріпостю своєю і поострив серце своє мужеством, а, наповнившися воїнственим духом, повів свої хоробрії полки на землю половечеськую за землю руськую.

Тогди Ігор глянув на світлоє сонце і видів від него тьмою все своє військо прикритим. І рік Ігор к дружині своїй: «Братя і дружино! Лучче ж би потятому бути, ніже полоненому бути; а всядем, братя, на свої борзії коні та узрим синій Дін». Спала князю в ум охота, і жалість єму знаменія заступила, іскусити Дону великого. «Хочу-бо, — рік, — копіє приломити конець поля половечеського, з вами, русини, хочу голову свою положити або випити шоломом Дін».

О Бонне, соловію старого времені! Аби ти сії полки ущебетав-єсь, скачучи, соловію, по мисленому дереві, літаючи умом під облаки, звиваючи слави обі половини сего времені, рискаючи в тропу Троянову через поля на гори. Піти було піснь Ігореві, того (Трояна) внуку. Не буря соколи занесла через поля широкії, галиці стадами біжать к Дону великому. Чи ж не запіти було, віщий Бояне, Велесів внуче?

Коні ржуть за Сулою, дзвенить слава в Києві, труби трублять в Новгороді, стоять прапори в Путивлі; Ігор жде мила брата Всеволода. І рік єму буйний тур Всеволод: «Один брате, один світе, світлий ти Ігорю, оба єсмо Святославичі! Сідлай, брате, свої борзії коні, а мої ти готові, осідлані у Курська напереді. А мої ти куряне свідомі кмети: під трубами повиті, під шоломи вилеліяні, конець копії викормлені; путі їм відомі, яруги їм знаємі, луки у них напряжені, сагайдаки отворені, шаблі виострені; самі скачуть, яко сірі волці в полі, іскаючи собі честі, а князю слави».

Тогди вступив Ігор-князь в золот стремень і поїхав по чистому полю. Сонце єму тьмою путь заступало, ніч стонучи єму грозою птиць обудила, свист звірин в стойлі. Див кличе на верху дерева, велить послухати землі незнаємой, Волзі, і Поморю, і Посулю, і Сурожу, і Корсуню, і тобі, тмутороканський болване! А половці не готовими дорогами побігли к Донові великому; скриплять теліги о полуночі, мов лебеді розпущені. Ігор к Донові військо веде. Уже-бо бідою єго пасеся птиця, рівно ж волці грізно шерошаться по яругах, орли клекотом на кості звіри зовуть, лисиці брешуть на черленії щити. О руськая земле! Уже за верховиною єси. Довго ніч меркне, зорі світ запалав, мгла поля покрила, щебет соловійний уснув, гамор галичий обудився. Русини великії поля черленими щити перегородили, іскаючи собі честі, а князю слави.

З зараня в п’ятницю потоптали поганії полки половечеськії і розсипалися стрілами по полю, пімчали краснії дівки половечеськії, а з ними золото, і паволоки, і дорогії оксамити. Плахтами, опаньчами і кожухи зачали мости мостити по болотах і грязьких місцях, і всякими буторями половечеськими. Черлен прапір, біла хоругов, черлена чолка, сребряне ратище хороброму Святославичу. Дрімле в полі Ольгове хороброє гніздо, далеко залетіло; не було воно обиді порожено, ні соколу, ні кречету, ні тобі, чорний вороне, поганий половчине! Гзак біжить сірим вовком, Кончак єму слід править к Донові великому.

Другого дня вельми рано кервавії зорі світ повідають, чорнії тучі з моря ідуть, хотять прикрити чотири сонця; а в них сверкають синії мовнії. Бути грому великому, іти дожджу стрілами з Дону великого. Ту ся копіям приламати, ту ся шаблям потупляти о шоломи половечеськії, на ріці на Каялі у Дону великого. О руськая земле, уже за верховиною єси! Се вітри, Стрибожі внуці, віють з моря стрілами на хоробрі полки Ігореві. Земля тутнить, ріки мутно текуть, порохи поля прикривають, прапори глаголять; половці ідуть від Дону, і від моря, і всіх сторон; руськії полки обступили. Діти бісові криком поля перегородили, а хоробрії русини перегородили черленими щити.