Р. Частій - Степан Бандера

Чи вірили українські націоналісти, що Німеччина дозволить їм створити незалежну Україну? В усякому разі, у них перед очима був приклад Хорватії і Словаччини, країн, що за допомогою німців стали незалежними державами.

В. І. Ленін стверджував, що найбільш слушною для повстання і революції обставиною є війна. У цьому питанні українські націоналісти були цілком солідарні з вождем світового пролетаріату. Недивно, що вони вирішили використати напад Німеччини на СРСР для досягнення своєї одвічної мети – створення Української держави.

Розрахунок робився на стару і, здавалося, безвідмовну в своїй логічності істину: «Ворог мого ворога – мій друг». Основним супротивником, що захопив більшу частину України, були більшовики, а німецька армія їх виганяла. У свою чергу, нацисти потребували сприяння місцевого населення на зайнятих ними територіях, а його могли забезпечити українські рухи в обмін на надання державної незалежності.

У даній ситуації розрахунки на «використання» Німеччини будували як «мельниківці», так і «бандерівці». І ті, й другі були солідарні в тому, що за допомогою військових німецьких фахівців необхідно створювати свою армію. Різними у них були тільки підходи. «Мельниківці» розраховували переконати нацистську верхівку, що без широкої допомоги українців німцям не перемогти СРСР. Вони не сприймали серйозно заяви Гітлера про расову неповноцінність слов’ян і його плани з облаштування європейських земель Радянського Союзу, тобто перетворення, наприклад України, в німецьку колонію.

Андрій Мельник і його прибічники вважали, що подібні заяви Гітлера потрібні були на ранньому етапі становлення націонал-соціалістського руху, для того щоб згуртувати і консолідувати націю. А сучасність, як вони думали, диктує інші умови і вимагає інших схем. Як показав час, вони жорстоко прорахувалися.

Натомість «бандерівці» зробили ставку на самостійний опір, але вважали, що Німеччину можна використовувати в своїх цілях, передусім як військових учителів. По-друге, вони наївно вважали, що, поставивши німців перед фактом створення Української держави, їм удасться добитися визнання своїх прав. У результаті, прорахувалися і вони.

Українські націоналісти з ентузіазмом вітали напад Німеччини на СРСР, бачивши в цій події багатообіцяючу можливість для утворення незалежної Української держави. Проте, хоча в ОУН і німців був спільний ворог, їхні інтереси й цілі були зовсім різними. Німцям ОУН уявлялася корисною головно як диверсійна сила, здатна спустошувати тили Червоної Армії. Натомість націоналісти явно не прагнули бути знаряддям Берліна; у їхні наміри входило використати війну для розповсюдження власного впливу в Україні. Отже, кожна сторона збиралася використати іншу в своїх цілях.

І без того напружені відносини між ОУН і нацистами ускладнювалися низкою інших нюансів. Треба сказати, що німці по-різному ставилися до ОУН: абвер (військова розвідка), що мав тривалі зв’язки з ОУН, вважав за потрібне співпрацювати з нею; а, наприклад, апарат нацистської партії, очолюваний Борманом, зневажливо відкидав саму можливість ставлення до ОУН як до серйозного політичного чинника. Готуючись до боротьби з московсько-більшовицькими окупантами, ОУН(р) вирішила використати внутрішні розбіжності між військовими колами вермахту і нацистською партією для організації навчальних українських груп при німецькій армії.

Німецька влада закривала очі на роботу військового центру ОУН у Польщі. Цей центр, організований за безпосередньої участі Бандери і його вірного соратника Романа Шухевича, розгорнув активну військову підготовку серед членів ОУН зі співчуваючих, проводив роботу з уже готовими кадрами і з тими, хто не мав військової освіти. Усім військовим з армійською освітою були визначені їхні функції і завдання, призначені мобілізаційні плани на майбутнє. Були організовані вищі військові курси, курси старшин і сержантів, розроблені методики з використання військових знань, набутих у регулярних арміях, для військової роботи в даних умовах, визначені плани й методики організації й дій революційних військових з’єднань, партизанського і повстанського руху, складені списки та комплекти військової літератури, створені умови для роботи військових, почато створення військових підручників, підготовлені плани й програми військових шкіл різного типу, створено декілька команд військових інструкторів, проведено ряд навчальних курсів, організовані навчальні табори, в яких велика кількість членів ОУН здобула початкову військову освіту.