Р. Частій - Степан Бандера

З надрукованих у той час книг «Чому була потрібна чистка в ОУН» (видання прибічників Бандери) і «Біла книга ОУН.

Про диверсію-бунт Яри-Бандери» (видання «мельниківців») стає зрозуміло: кожна сторона теоретично погоджувалася на мирні переговори, але… тільки після того, як протилежна «беззастережно капітулює». Мельник вимагав, щоб Бандера негайно розпустив свою «революційну ОУН», а Бандера – щоб Мельник її визнав.

Слід також відзначити, що кожна зі сторін докладала максимум зусиль, щоб створити культ «свого» вождя.

Ось, наприклад, як розповідає про підготовку Краківського збору його учасник Микола Климишин: «Усі проекти різних комісій проходили через Степана Бандеру, який найнаочніше показав у той час, чого він гідний і що може зробити. Я дивувався з тієї різмаїтості справ, які він у той час робив. З не меншим здивуванням я спостерігав, як він із повним знанням підходив до справ і скільки разів він втручався в справи, геть змінюючи первинні проекти, под якими комісії проводили довгі дискусії протягом багатьох днів. Часто бувало, що він виключав із плану нарад якусь справу, відкладаючи її до наступного дня, і хоча наради тягнулися до пізньої ночі і вранці починалися наново, він приносив свій проект вирішення проблеми, широко і всебічно розроблений… На тих нарадах зміцніла моя віра в те, що він єдиний на той момент може узяти Провід ОУН у свої руки й повести справу краще за всіх».

З другого боку, навіть протокол Римського збору, в якому по суті не мало бути жодних емоцій, переповнений славослів’ям на адресу Андрія Мельника, який насправді фактично ще нічим себе не проявив: «Вождь зголосив перед образом Упавшого Вождя приявність 22 учасників II ВЗУН (Великий збір українських націоналістів), та і ОУН свою готовність іти за геройським прикладом Євгена Коновальця. Промова Вождя, яку приявні вислухали стоячи, зворушила до глибини душі усіх і зосередила їх думки у стін Роттердамської Могили й довкола особи, яка перейняла по Євгенові Коновальцеві керму боротьби народу за визволення… Коли, звернений до образу покійного, Вождь складав свій глибоко продуманий і пориваючий душу звіт, приявні переживали одну з найбільш торжественних хвилин свойого життя».

Що ж, можливо, деяким виправданням для обох сторін може бути власне та історична епоха, коли кожен народ шукав свого «вождя» і лише в нім бачив порятунок у складній ситуації. Досить пригадати і віру радянських людей у «батька всіх часів і народів», і віру німців у свого фюрера, а італійців – у дуче…

Результатом усіх цих подій став грандіозний скандал. Сторони звинувачували одна одну у зраді національної ідеї. Керівники обох угруповань відразу засудили один одного і соратників опонента до смерті, тому гітлерівському командуванню довелося втрутитися і викликати обох до Берліна. Ні «мельниківський» смертний вирок, ні «бандерівський» ніхто ніколи навіть і не намагався виконати.

І як би не доводили послідовники ОУН(б), що всі ці події були не розколом, а тільки «очищенням ОУН від опортуністичних елементів», усе-таки це був справжнісінький розкол. Інша річ, що він був спричинений найкращими почуттями: бажанням бачити Україну вільною і переконаністю, що саме вони знають єдино правильний шлях до здійснення цієї мети. А що членство людей в ОУН ніколи не документувалося, як, наприклад, членство в комуністичній партії, то неможливо з точністю визначити, скільки саме людей підтримало Бандеру, а скільки залишилося з Мельником. Було б помилкою стверджувати, що за Бандерою пішла виключно молодь, тому що, наприклад, С. Ленкавський був далеко не молодий, навпаки, мельниківці О. Ольжич-Кандиба і Олена Теліга належали до покоління Бандери. З деякою часткою певності можна стверджувати тільки, що схильні до активних дій підтримали Степана Бандеру, а поміркованіші залишилися з Мельником.

За рік, у квітні 1941 року, Революційний Провід ОУН скликав II Великий збір ОУН, що одностайно обрав провідником ОУН Степана Бандеру. По суті справи, в той момент весь революційний актив ОУН став на його бік.

Після вирішення організаційних питань почалася копітка робота з підготовки озброєної боротьби проти Москви, яка мала вестися під час війни Німеччини з Радянським Союзом. До речі, ще в 1940 році Бандера передбачив напад Німеччини на СРСР.

ОУН(б) проводить організаційну роботу на українських землях, створює три похідні групи для випередження німців і оголошує про встановлення української влади на нових територіях, організує підпілля, веде визвольну боротьбу. Були також призначені керівні центральні органи для функціонування в Києві і Львові. Перед початком Великої Вітчизняної війни Бандера створив Український національний комітет, який консолідував усі українські сили, що боролися за державність. Нарешті був створений Легіон українських націоналістів (Дружини українських націоналістів – ДУН) при німецькому війську, який за сприятливих умов мав стати ядром українських збройних сил. Пізніше він спільно з організаційними кадрами ОУН фактично став ядром Української повстанської армії.