Р. Частій - Степан Бандера

Бандера і Тимчій-Лопатинський сподівалися разом переконати Андрія Мельника. Для цього вони в першій половині січня 1940 року відправилися до Рима. Українським центром у Римі керував ветеран визвольного руху професор Є. Онацький. У той час він був провідником ОУН на італійській території і мав псевдонім Домет. Він вів протокол зустрічі полковника Андрія Мельника і Степана Бандери.

У Римі Степан Бандера зустрівся зі своїм молодшим братом Олександром, який виїхав навчатися до Італії ще в 1933 році, потім захистив докторську дисертацію з політичної економії, одружився і працював у місцевому центрі ОУН.

Зустріч із полковником А. Мельником відбулася 5 квітня 1940 року в одному з міст Північної Італії. Розмова, що проходила на підвищених тонах, ні до чого не привела. Мельник не погодився усунути Ярослава Барановського з ключової посади в ОУН, що давало йому можливість вирішального впливу на найважливіші справи організації, зокрема на зв’язки між Краєм і закордоном. Він також не прийняв вимоги про планування революційно-визвольної антибільшовицької боротьби самостійно, без зв’язків із Німеччиною, її залежності від німецьких військових планів. Бандера і Тимчій-Лопатинський відстоювали вимогу крайового активу про те, що боротьба ОУН в Україні повинна бути передусім орієнтована на внутрішню ситуацію в СРСР, і головним чином в Україні, і що рух не має таких союзників, щоб погоджувати свої плани з ними. Якщо більшовики почнуть масово знищувати або виселяти національний актив на окупованих західних землях, щоб ліквідувати основну базу організованого руху, тоді ОУН повинна розвернути широку революційно-партизанську боротьбу, не зважаючи на міжнародну ситуацію. Але головним каменем спотикання все ж таки були відносини з Німеччиною – Мельник хотів спертися на неї, Бандера категорично заперечував.

Домовитися не вдалося, Андрій Мельник не збирався поступатися ні в політичному, ні в кадровому питаннях. Відбувся розкол ОУН на «мельниківців» (ОУН(м)) і «бандерівців» (ОУН(б) або ОУН(р) – «революційна»). 10 лютого 1940 року [8] Тобто майже за два місяці до зустрічі Степана Бандери з Андрієм Мельником (5 квітня). Таким чином ця зустріч відбулась уже після фактичного розколу ОУН. Бандера скликав у Кракові лідерів ОУН Галичини й Прикарпаття і, оголосивши себе законним спадкоємцем Коновальця, створив Революційний Провід зі своїх прихильників – Я. Стецька, С. Ленкавського, М. Лебедя, Р. Шухевича і В. Охримовича. На цьому-таки з’їзді була затверджена партійна символіка. Партійним прапором ОУН(б) було вирішено зробити червоно-чорне полотнище, а для прапора майбутньої держави були вибрані кольори синій і жовтий, а як герб – тризуб.

Але далеко не всі однозначно підтримали такий хід розвитку подій. Усередині ОУН, серед її рядових членів була й інша думка. Найкраще вона була висловлена вустами одного з рядових УПА, організації, створеної, безумовно, за принципами «революційної» ОУН (бандерівців): «Мельник – дуже хороша людина, тямущий штабіст і тактик. Між ним і Бандерою ніколи не було ненависті один до одного, вони обидва могли б співпрацювати. Винні були інші люди, наприклад, Книш, Сушко і Барановський».

Проте чому ж усе відбулося саме так? Причин було дуже багато, і, як водиться в подібних випадках, кожна зі сторін наводить найбільш вигідні для неї. Бандера і його прихильники звинуватили Провід у тому, що його вище керівництво, яке перебувало вже багато років за кордоном, відірвалося від Краю і не знало нюансів ситуації, що склалася. Дивує, однак, те, що саме Степан Бандера став ініціатором цього звинувачення, адже він, хоча і перебував у Краю, але з 1934 року був у суворій ізоляції, а от Андрій Мельник, навпаки, виїхав за кордон тільки в 1938 році. Обидві сторони відкинули тезу про те, що це був конфлікт поколінь. І ті, та й другі вважали, що річ не у віці, а в принципових розбіжностях. Але ж і принципові розбіжності могли виникнути до певної міри і внаслідок віку: старше покоління завжди обережніше, поміркованіше в ухваленні рішень і не дуже здатне на вчинки, в яких присутня хоч би якась частка авантюризму. Прихильники Бандери стверджують, що чи не головною причиною розколу були особливості характеру Андрія Мельника. Вони казали, що у нього нібито були диктаторські замашки і він не вмів іти на компроміс. Проте сам Бандера був ще менш схильний до компромісів, та й тих же диктаторських замашок йому вистачало. Хоча, звичайно, і його теж можна зрозуміти: молодий, темпераментний, він протягом п’яти років не міг ніде застосувати свою енергію, разом з тим у нього було багато часу, щоб скласти велику кількість планів, які не були прийняті.