Стивен Вайнберг - Пояснюючи світ

У 1649 році Декарт вирушив до Стокгольма, щоб стати вчителем королеви Крістіни. Можливо, через холодну шведську погоду та необхідність вставати на зустріч зі своєю вельмиповажною коронованою ученицею незвично рано, наступного року Декарт, як і Бекон, помер від пневмонії. Чотирнадцять років по тому його роботи увійшли до переліку книжок, заборонених для читання римо-католиками, разом із творами Коперника та Ґалілея.

Праці Декарта з наукового методу дуже зацікавили філософів, але я не думаю, що вони мали значний позитивний вплив на практику наукового дослідження (чи навіть, як уже зазначав вище, на власний найуспішніший науковий твір Декарта). Зате його роботи точно мали один негативний вплив: вони відсунули в часі прийняття у Франції Ньютонової фізики. Описаний у «Міркуваннях про метод» підхід – виведення наукових засад виключно за допомогою міркувань – ніколи не працював, та ніколи й не міг запрацювати. Замолоду Гюйґенс вважав себе послідовником Декарта, але згодом усвідомив, що наукові засади були лише гіпотезами, які потрібно перевіряти, порівнюючи їхні наслідки зі спостереженнями8.

З другого боку, робота Декарта з оптики показує, що він теж розумів, що така наукова гіпотеза іноді потрібна. Лоренс Лаудан знайшов доказ цього розуміння в розгляді Декартом у «Засадах філософії» проблем хімії.9 Тож постає питання, чи справді хтось із учених навчився від Декарта практики висувати гіпотези для експериментального перевірення, що, на думку Лаудана, можна сказати про Бойля. Особисто я вважаю, що така практика була загальнозрозуміла ще до Декарта. Як іще можна було б описати те, що робив Ґалілей, висуваючи гіпотезу, що тіла, падаючи, рівномірно прискорюються, щоб зробити висновок, що предмети дотримуються параболічних шляхів, а потім перевіряти це експериментально?

Згідно з біографією Декарта, яку написав Річард Вотсон10, «без картезіанського методу аналізу матеріальних речей за їхніми первинними елементами ми ніколи не розробили б атомної бомби. Піднесення Сучасної науки XVII століття, Просвітництво XVIII століття, Промислова революція в XIX столітті, ваш персональний комп’ютер та розшифровка мозку у XX столітті – усе це Декартове». Декарт справді зробив великий внесок у математику, але абсурдно припускати, що саме його робота з наукового методу привела до будь-якого з цих видатних досягнень.

Декарт та Бекон – це лише двоє з тих філософів, що впродовж століть намагалися сформулювати правила наукового дослідження. Зробити це не вдалося й досі. Ми вчимося творити науку, але не створюючи правила щодо того, як це робити, а з досвіду творення науки, прагнучи задоволення, яке ми отримуємо, коли наші методи пояснення чогось виявляються успішними.

14. Ньютонівський синтез

Розглядаючи постать Ньютона, ми наближаємося до кульмінації наукової революції. Але що за дивак зіграв таку історичну роль! Ньютон ніколи не виїжджав за межі вузької смужки Англії, що з’єднує Лондон, Кембридж та місце його народження в Лінкольнширі, – навіть, щоб побачити море, припливи якого так його цікавили. Аж до середнього віку він ніколи не був близький із жодною жінкою й не виявляв теплих почуттів навіть до своєї матері [55]. Він глибоко цікавився питаннями, мало пов’язаними з наукою, як-от хронологія Книги пророка Даниїла. Каталог рукописів Ньютона, виставлених на продаж з аукціону Sotheby’s у 1936 році, налічував 650 тис. слів у текстах з алхімії та 1,3 млн слів у текстах щодо релігії. З тими, кого він вважав конкурентом, Ньютон міг бути підступний і мерзенний. Однак саме він зв’язав воєдино нитки фізики, астрономії та математики, взаємозв’язки між якими збивали з пантелику філософів із часів Платона.

Автори, які пишуть про Ньютона, іноді наголошують, що його не можна назвати сучасним науковцем. Найвідомішим серед таких висловів є твердження Джона Мейнарда Кейнса (який придбав частину паперів Ньютона на аукціоні Sotheby’s 1936 року): «Ньютон не був першим з епохи розуму. Він був останнім із магів, останнім із вавилонян та шумерів, останнім великим умом, який дивився на видимий та інтелектуальний світ тими самими очима, як і ті, що почали створювати наш інтелектуальний спадок трохи менше ніж 10 тисяч років тому» [56]. Але Ньютон не був якимось обдарованим пережитком із магічного минулого. Не бувши ні магом, ні по-справжньому сучасним ученим, він зумів подолати кордон між натурфілософією минулого й тим, що стало наукою сьогодення. Досягнення Ньютона (якщо й не його погляди чи особиста поведінка) забезпечили парадигму, якої дотримувалася вся подальша наука, набуваючи свого сучасного вигляду.