Стивен Вайнберг - Пояснюючи світ

Складніше судити, який був би вплив, якби заборон взагалі ніколи не було. Як ми побачимо нижче, у Парижі та Оксфорді XIV століття авторитету Арістотеля з питань фізики та астрономії дедалі частіше почали кидати виклик, хоча іноді нові ідеї доводилося маскувати як думки secundum imaginationem – тобто щось уявне, а не стверджуване. Чи були б виклики ідеям Арістотеля можливі, якби його авторитет не був ослаблений заборонами XIII століття? Девід Ліндберґ6 цитує слова Ніколи Орезмського (більше про нього пізніше), який у 1377 році стверджував, що можна уявити, що Земля рухається по прямій лінії крізь нескінчений простір, бо «говорити протилежне означає підтримувати статтю, заборонену в Парижі»7. Схоже, ці події XIII століття можна підсумувати, сказавши, що заборона врятувала науку від догматичного арістотелізму, тоді як зняття заборони врятувало науку від догматичного християнства.

Після епохи перекладів та конфлікту навколо сприйняття Арістотеля в XIV столітті в Європі нарешті почалася творча наукова робота. Провідною постаттю був Жан Бурідан – француз, який народився у 1296 році поблизу Арраса і провів значну частину свого життя в Парижі. Бурідан був духовною особою, але належав до «білого духівництва», тобто не був членом жодного релігійного ордену. У філософії він був номіналістом, який вірив у реальність окремих речей, а не їхніх класів. Бурідан двічі удостоївся честі бути обраним ректором Паризького університету – у 1328 та 1340 роках.

Бурідан був емпіриком, який заперечував логічну необхідність наукових принципів: «Ці принципи не самоочевидні; фактично ми можемо сумніватися щодо них упродовж тривалого часу. Але принципами їх називають, бо вони недоказові й не можуть бути виведені з інших передумов чи доведені будь-якою формальною процедурою, але їх визнають, бо за спостереженнями вони істинні в багатьох випадках, а хибні в жодному»8.

Розуміння цього було необхідним для майбутнього науки й не таким уже й легким. На шляху прогресу, що міг ґрунтуватися лише на ретельному аналізі уважного спостереження, стояла давня недосяжна мета Платона – суто дедуктивна природнича наука. Навіть сьогодні люди іноді плутаються щодо цього. Наприклад, психолог Жан Піаже9 вважав, що виявив ознаки того, що діти мають вроджене розуміння теорії відносності, яке вони пізніше втрачають, наче відносність є якимось чином логічно чи філософськи обов’язковою, а не висновком, виведеним зі спостереження речей, що рухаються зі швидкістю світла або швидкістю, близькою до неї.

Бурідан як емпірик водночас не був експериментатором. Подібно до Арістотелевих, його міркування базувалися на повсякденному спостереженні, але у своїх широких висновках він був обережніший за Арістотеля. Наприклад, Бурідан натрапив на давню проблему Арістотеля: чому предмет, кинутий горизонтально або вертикально вгору, не одразу після того, як його випустять з руки, починає буцімто його природний рух прямо вниз. З кількох причин Бурідан відкидав пояснення Арістотеля, що предмет деякий час підтримуваний повітрям. По-перше, повітря має заважати, а не допомагати руху, оскільки воно має розсунутися, щоб якесь тверде тіло могло в нього проникнути. По-друге, чого б це повітря мало рухатися, коли рука, що кинула предмет, припиняє свій рух? Крім того, піка, загострена ззаду, проходить крізь повітря не гірше, а то й краще за ту, що має широкий задній кінець, на який може тиснути повітря.

Замість припускати, що предмети під час руху тримає повітря, Бурідан припускав, що це є впливом чогось під назвою «імпетус», що його рука надає кинутому предмету. Як ми вже бачили, фактично аналогічну ідею пропонував Іоанн Філопон, а імпетус Бурідана, у свою чергу, був провісником того, що Ньютон назве «кількістю руху», або, сучасною мовою, імпульсом, хоч і не точно тим самим. Бурідан поділяв припущення Арістотеля, що щось має підтримувати об’єкти в русі, і уявляв імпетус саме в цій ролі, а не лише якоюсь властивістю руху, якою є імпульс. Він ніколи не ідентифікував імпетус, який несе тіло, як добуток його маси на швидкість, як визначений імпульс у Ньютоновій фізиці. Утім, Бурідан був на правильному шляху. Сила, потрібна, щоб зупинити рухоме тіло в конкретний час, пропорційна його імпульсу, і в цьому сенсі імпульс відіграє ту саму роль, що й Буріданів імпетус.

Бурідан поширив ідею імпетусу на круговий рух, припускаючи, що планети продовжують рухатися завдяки їхньому імпетусу – імпетусу, який їм дав Бог. У такий спосіб Бурідан шукав компроміс між наукою та релігією, фактично той самий, що стане популярним багато століть пізніше: Бог приводить машину космосу в рух, після чого всім, що відбувається, керують закони природи. Але хоча збереження імпульсу справді підтримує рух планет, сам по собі він не може підтримувати їхній рух викривленими орбітами, як думав Бурідан стосовно імпетусу; це потребує додаткової сили, якою, як згодом з’ясували, є сила тяжіння.