Стивен Вайнберг - Пояснюючи світ

Але суперечки навколо вчення Арістотеля на цьому не закінчилися. Починаючи з 1250-х років, опір ідеям Арістотеля в Парижі потужно очолив францисканець святий Бонавентура. У 1245 році папа Інокентій IV заборонив роботи Арістотеля в Тулузі. У 1270 році єпископ Паризький Етьєн Тамп’є заборонив викладати 13 Арістотелевих положень. Папа Іоанн XXI наказав Тамп’є глибше вивчити це питання, і в 1277 році Тамп’є забракував 219 тез Арістотеля й Томи Аквінського3. В Англії цю заборону поширив Роберт Кілворді, архієпископ Кентерберійський, а в 1284 році поновив його наступник Джон Пекгем.

Тези, заборонені в 1277 році, можна поділити за причинами їхньої заборони. Деякі суперечили Святому Письму, наприклад положення про вічність світу:

9. Що не було першої людини, як не буде й останньої; натомість завжди було й завжди буде породження людини людиною.

87. Що світ вічний, як і всі види в ньому; і що час вічний, як і рух, матерія, суб’єкт та об’єкт.

Деякі заборонені положення описували методи пізнання істини, що кидали виклик авторитету релігії, наприклад:

38. Що нічому не варто вірити, якщо це не самоочевидно або не можна довести із самоочевидних речей.

150. Що не можна задовольнятися відповіддю на будь-яке запитання із впевненістю, яка ґрунтується на авторитеті.

153. Що ніщо не стає більш зрозумілим завдяки знанню теології.

Нарешті, деякі положення потрапили під заборону через проблему, що турбувала аль-Ґазалі, – філософські та наукові міркування, схоже, обмежують Божу волю, наприклад:

34. Що першопричина не могла створити кілька світів.

49. Що Бог не міг зсунути небеса прямолінійним рухом, адже тоді залишився б вакуум.

141. Що Бог не може допустити існування випадковості без причини і створити більше ніж [три] виміри, що існують одночасно.

Заборона тез Арістотеля й Томи Аквінського тривала недовго. У 1323 році, за часів нового папи Римського Іоанна XXII, який отримав освіту в домініканців, Тома Аквінський був канонізований. У 1325 році заборону скасував і єпископ Паризький, який проголосив: «Ми повністю анулюємо згадану вище заборону статей та вироки про відлучення від церкви, де вони стосуються або нібито стосуються вчення блаженного Томи, згаданого вище, і через це ми ані схвалюємо, ані заперечуємо ці статті, а залишаємо їх для вільних наукових дискусій»4. У 1341 році від магістрів мистецтв у Паризькому університеті вимагали заприсягтися, що вони викладатимуть «систему Арістотеля та його коментатора Аверроеса, а також інших давніх коментаторів та тлумачів Арістотелевих ідей, крім тих випадків, що суперечать вірі»5.

Історики по-різному оцінюють важливість цього епізоду із забороною та реабілітацією ідей Арістотеля та Аквінського для майбутнього науки. Тут постає два запитання: яким був би вплив на науку, якби заборону не зняли? І яким був би вплив на науку, якби заборони вчення Арістотеля й Томи Аквінського взагалі ніколи б не було?

Як на мене, якби заборону не зняли, то вплив на науку був би катастрофічний. І не через важливість висновків Арістотеля про природу. Більшість із них були помилкові в будь-якому разі. Усупереч Арістотелю, час існував ще до появи людей; планетних систем, безумовно, багато, та й великих вибухів може бути багато; об’єкти в небесах можуть (і часто це так і є) рухатися по прямих лініях; стосовно вакууму немає нічого неможливого; у сучасних теоріях струн більше ніж три виміри, додаткові виміри не помітні, бо вони туго скручені. Небезпека цієї заборони полягала у причинах , через які певні положення були забраковані, а не в запереченні їх самих.

Навіть попри помилковість поглядів Арістотеля щодо законів природи, було важливо вірити, що закони природи існують . Якби заборону узагальнень про природу на кшталт тез 34, 49 та 141 залишили на підставі того, що Бог може зробити будь-що, то християнська Європа могла би дійти до такого самого оказіоналізму, який нав’язував ісламу аль-Ґазалі.

Крім того, заборона тез, що ставили під сумнів авторитет релігії (як-от тези 38, 150 та 153, процитовані вище), почасти стала епізодом конфлікту між факультетами вільних мистецтв і теології в середньовічних університетах. Теологія мала явно вищий статус; її вивчення давало змогу отримати ступінь доктора, тоді як факультети вільних мистецтв могли присвоїти ступінь, не вищий від магістра. (Академічні процесії очолювали доктори теології, права й медицини – саме в такому порядку, а вже далі йшли магістри мистецтв.) Зняття заборони не урівняло вільні мистецтва за статусом з теологією, але допомогло звільнити факультети вільних мистецтв від інтелектуального тиску з боку їхніх колег-теологів.