Стивен Вайнберг - Пояснюючи світ

Роботи Арістотеля не завжди схвально сприймала Церква. Значно більше на середньовічне християнство впливали платонізм та неоплатонізм почасти завдяки святому Августину. Роботи Арістотеля, на відміну від Платонових, були натуралістичні. Його бачення Всесвіту базувалося на законах (хай навіть так само хитких, як і сформулював він сам) і створювало образ Бога зі скутими ланцюгами руками – той самий образ, що так бентежив аль-Ґазалі. Суперечки навколо ідей Арістотеля стали принаймні частково причиною конфлікту між двома новими жебручими чернечими орденами. Ідеться про заснований у 1209 році орден францисканців, або «сірих братів», які протистояли вченню Арістотеля, і заснований близько 1216 року орден домініканців, або «чорних братів», що захоплювалися «Філософом».

Цей конфлікт розгортався переважно у стінах нових європейських закладів вищої освіти – університетів. Одна із соборних шкіл Парижа отримала в 1200 році королівську хартію як університет (у Болоньї університет був трохи старший, але він спеціалізувався на праві та медицині й не відігравав важливої ролі в розвитку середньовічних природничих наук). Майже одразу, у 1210 році, у Паризькому університеті заборонили викладати твори Арістотеля з натурфілософії. Папа Григорій IX у 1231 році закликав викреслити з цих робіт небажані місця, щоб можна було безпечно викладати корисні частини.

Заборона на Арістотеля була не повсюдна. У Тулузькому університеті його роботи викладали від часу заснування в 1229 році. Натомість у Парижі повну заборону на Арістотеля скасували в 1234 році, і в подальші десятиліття вивчення його творів стало там центром освіти. Здебільшого це було справою двох духовних осіб XIII століття – Альберта Великого й Томи Аквінського. Відповідно до тогочасної моди їм були присвоєні титули докторів: Альберта називали Доктором всеохопним, а Тому – Доктором ангельським.

Альберт Великий навчався в Падуї та Кельні, став домініканцем, а в 1241 році перебрався до Парижа, де від 1245 до 1248 року обіймав посаду професора кафедри для чужоземних учених мужів. Пізніше він переїхав до Кельна, де заснував свій університет. Альберт був помірним арістотелівцем, який надавав перевагу Птолемеєвій системі перед гомоцентричними сферами Арістотеля, але переймався її конфліктом з Арістотелевою фізикою. Він припускав, що Чумацький шлях складається з багатьох зірок і (всупереч Арістотелю) що плями на Місяці притаманні йому недосконалостями. Приклад Альберта трохи пізніше наслідував інший німецький домініканець Дітріх Фрайбурзький, який незалежно від аль-Фарісі повторив деякі його роботи про райдугу. У 1941 році Ватикан проголосив Альберта святим покровителем усіх учених.

Тома Аквінський народився у знатній родині на півдні Італії. Отримавши освіту у школі при монастирі Монте-Кассіно та в Неапольському університеті, він не виправдав сподівань своїх рідних на те, що стане абатом багатого монастиря, а став, як і Альберт Великий, домініканцем. Тома жив у Парижі та Кельні, де навчався під керівництвом Альберта. Пізніше він повернувся до Парижа, де в 1256–1259 та 1269–1272 роках був професором університету.

Видатною роботою Аквінського стала «Сума теології» – комплексний сплав Арістотелівської філософії та християнської теології. У ній він займає позицію посередині між запеклими арістотелівцями (відомими також як аверроїсти на честь Ібн Рушда) та запеклими антиарістотелівцями, як-от члени нещодавно заснованого ордену ченців-августинців. Тома Аквінський активно критикував доктрину, яку зазвичай (але, імовірно, несправедливо) приписували аверроїстам XIII століття, наприклад Сіґеру Брабантському та Боецію Дакійському. Згідно з цією доктриною окремі положення вчення Арістотеля, зокрема вічність матерії або неможливість воскресіння мертвих, можна вважати істинними з погляду філософії, водночас визнаючи їх хибними з погляду релігії. Для Аквінського могла бути лише одна істина. В астрономії він схилявся до гомоцентричної теорії планет Арістотеля, стверджуючи, що ця теорія ґрунтується на розумі, тоді як теорія Птолемея просто відповідає спостереженням, і цим даним могла б також відповідати якась інша гіпотеза. З другого боку, Тома Аквінський не погоджувався з Арістотелем щодо теорії руху, стверджуючи, що навіть у вакуумі будь-який рух тривав би протягом якогось певного відрізка часу. Вважають, що Аквінський підтримував свого сучасника, домініканця Вільєма Мербекського у справі перекладу латиною творів Арістотеля, Архімеда та інших античних авторів безпосередньо з давньогрецьких джерел. До 1255 року паризькі студенти вже складали іспити на знання робіт Томи Аквінського.