Стивен Вайнберг - Пояснюючи світ

Прокл помилявся за трьома пунктами. Він не взяв до уваги той момент, що теорія Птолемея, у якій використовували епіцикли та ексцентри, «зберігала потенціал» значно краще за теорію Арістотеля, яка спиралася на гіпотезу гомоцентричних «сфер, що обертаються у протилежних напрямках». Є також невеличкий технічний момент: говорячи, що «одні гіпотези зберігають потенціал за допомогою епіциклів, другі роблять це за допомогою ексцентрів», Прокл, схоже, не розуміє, що у випадку, де епіцикл може відігравати роль ексцентру (див. примітку внизу сторінки 93), це не різні гіпотези, а різні способи опису того, що математично є тією самою гіпотезою. Насамперед Прокл помилявся у припущенні, що зрозуміти небесні рухи складніше, ніж земні явища, тобто те, що відбувається «в підмісячному світі». Насправді ж усе навпаки. Ми знаємо, як обчислити рухи тіл у Сонячній системі з високою точністю, але досі не вміємо як слід передбачати землетруси або урагани. Але Прокл був у цьому не сам. Як ми побачимо нижче, його нічим не обґрунтований песимізм щодо можливості розуміння руху планет століттями пізніше повторив Мойсей Маймонід.

У першому десятилітті XX століття фізик П’єр Дюгем17, який звернувся до філософії, став на бік послідовників Птолемея, бо їхня модель краще відповідала спостереженням, але не схвалював Теона та Адраста за спроби додати цій моделі реалістичності. Можливо, через свою глибоку релігійність Дюгем намагався звести роль науки лише до побудови математичних теорій, що відповідає спостереженням, а не до спроб щось пояснити. Я не підтримую такого підходу, бо робота фізиків мого покоління точно схожа на пояснення, як ми це зазвичай називаємо, тобто це не просто опис18. Щоправда, провести чітку грань між описом та поясненням не так легко. Я сказав би, що ми пояснюємо якесь узагальнення щодо світу, показуючи, як воно випливає з якогось більш фундаментального узагальнення. Але що ми маємо на увазі під фундаментальним? Утім, думаю, ми знаємо, що маємо на увазі, коли говоримо, що закони всесвітнього тяжіння та руху Ньютона більш фундаментальні за три закони планетарного руху Кеплера. Великий успіх Ньютона полягав саме в поясненні рухів планет, а не просто їхньому описі. Однак він не пояснював сили тяжіння і знав про це, але з поясненнями завжди так – щось завжди залишається на майбутнє.

Через їхні дивні й незрозумілі рухи планети були непридатні як годинники, календарі чи компаси. В елліністичні часи та пізніше їм знайшли інше застосування – в астрології, лженауці, перейнятій від вавилонян [28]. Сучасна чітка відмінність між астрономією та астрологією в давньому та середньовічному світах була менш очевидна, бо тоді ще не засвоїли уроку, що людські проблеми не мають стосунку до законів, які керують зірками та планетами. Починаючи із Птолемеїв, правителі підтримували вивчення астрономії здебільшого через сподівання, що вона відкриє майбутнє, а тому астрономи, природно, витрачали на астрологію багато свого часу. Зрештою, Клавдій Птолемей був автором не лише найвидатнішого астрономічного твору античності «Альмаґест», але й трактату з астрології «Тетрабіблос» («Чотирикнижжя»).

Але я не можу залишити давньогрецьку астрономію на такій сумній ноті. Щоб зробити закінчення другої частини цієї книжки більш оптимістичним, процитую слова Птолемея про його задоволення від астрономії19:

Я знаю, що смертний і проживу недовго, але, відстежуючи численні повторні кола зірок, я більше не торкаюся ногами Землі, а поруч із самим Зевесом смакую амброзією – їжею богів.

Частина III. Середньовіччя

У давньогрецькій частині Стародавнього світу наука досягла таких висот, яких не вдавалося повторити аж до наукової революції XVI та XVII століть. Давні греки зробили велике відкриття, що деякі аспекти природи, особливо в оптиці та астрономії, можна описати точними математичними натуралістичними теоріями, узгодженими зі спостереженням. Вивчення світла та небес було важливе, але ще важливіше було те, що науковці зрозуміли, які речі можна вивчити й те, як це зробити.

Ніщо за часів Середньовіччя ані в ісламському світі, ані у християнській Європі з цим не зрівняється. Утім, тисячоліття, що тривало між падінням Риму та науковою революцією, не було інтелектуальною пусткою. У навчальних закладах ісламу, а потім і в університетах Європи досягнення давньогрецької науки були збережені, а в деяких випадках – і вдосконалені. Так був підготовлений ґрунт для наукової революції.