Оноре Бальзак - Філософські етюди

Жілетта милувалася коханим – щаслива, зачарована. Вона почувала себе царицею, бачачи, як заради неї він зрікається мистецтва і кидає його їй до ніг.

– Але цей художник – зовсім старий дід, – знову заговорив Пуссен. – Він бачитиме в тобі лише прекрасну форму. Твоя краса бездоганна!

– Чого не зробиш заради кохання! – вигукнула Жілетта, уже готова поступитися своєю сором’язливістю, щоб винагородити коханого за всі жертви, які він їй приніс. – Але тоді я загину, – провадила Жілетта. – О, загинути ради тебе! Хіба це не чудово? Але ти покинеш мене. О, яка все-таки погана думка прийшла тобі в голову!

– Справді мені спало таке на думку, а я ж кохаю тебе, – мовив він з деяким каяттям у голосі. – Виходить, я негідник.

– Може, порадитися з дядечком Ардуеном? – запитала Жілетта.

– О ні! Хай це лишиться таємницею між нами.

– Ну, гаразд, я піду, але ти зі мною не заходь, – сказала вона. – Стій за дверима з кинджалом напоготові. Якщо я закричу, вбіжи і вбий художника.

Пуссен пригорнув Жілетту до грудей – він уже думав тільки про мистецтво.

«Він не кохає мене більше», – подумала Жілетта, коли залишилася сама.

Вона вже шкодувала, що погодилася. Але незабаром її опанував жах, болісніший, ніж це каяття. Страшна думка зродилася в серці Жілетти, й вона марно намагалася прогнати її. Їй раптом здалося, що сама вона вже менше любить художника, відтоді як запідозрила, що він менше гідний поваги.

Через три місяці після першої зустрічі з Пуссеном Порбус прийшов навідати свого вчителя Френхофера. Старий переживав напад того глибокого і несподіваного розпачу, причиною якого, коли вірити математикам від медицини, є погане травлення, вітер, спека або набряк у підребер’ї, а на думку спіритуалістів [21] Спіритуаліст – той, що дотримується спіритуалізму (від лат ., spiritualis – духовний), філософської доктрини, яка визнає духовну сутність світу й заперечує первинність матерії. Примітки Дм. Наливайка. – недосконалість нашої духовної природи. Насправді Френхофер просто втомився, закінчуючи свою таємничу картину. Він знеможено сидів у просторому кріслі з різьбленого дуба, обтягнутому чорною шкірою, і, не змінюючи своєї меланхолійної пози, глянув на Порбуса так, як дивиться людина, вже призвичаєна до безнадії.

– Ви журитеся, вчителю? – запитав Порбус. – Може, ультрамарин, по який ви їздили в Брюгге, виявився поганим? Чи вам не вдалося розтерти свої нові білила? Чи олія попалася неякісна? Чи пензлі надто жорсткі?

– Ет! – вигукнув старий. – Мені було здалося, що я завершив свою працю. Але тепер очевидно, що в якихось незначних деталях я помилився, і я не заспокоюся, поки не проясню своїх сумнівів. Я вирішив податися в мандри: поїду в Туреччину, в Грецію, в Азію, пошукаю там собі модель і порівняю свою картину з різними типами жіночої краси. А може, у мене в майстерні, – сказав він, задоволено всміхнувшись, – сама жива краса. Іноді я навіть боюся, щоб якийсь повів не пробудив цю жінку і вона не втекла від мене.

І він рвучко підвівся, ніби вже готуючись у дорогу.

– Он як! – відповів Порбус. – То я прийшов саме вчасно, щоб вибавити вас від дорожніх витрат і втоми.

– Як то? – здивувався Френхофер.

– Юного Пуссена кохає жінка дивовижної вроди, що не має видимих вад. Але, дорогий учителю, якщо він погодиться відпустити її до вас, вам щонайменше доведеться показати нам своє полотно.

Старий аж завмер на місці, приголомшений цією зухвалою вимогою.

– Та ти що! – вигукнув він нарешті з болем у голосі. – Показати моє творіння, мою дружину? Роздерти завісу, за якою я цнотливо ховав своє щастя? Але це було б розпустою, жахливою непристойністю! Ось уже десять років, як я живу з цією жінкою, вона моя і тільки моя, вона любить мене. Хіба не всміхалася вона мені з кожним новим мазком, який я клав на неї? Вона має душу, і душею обдарував її я. Вона почервоніла б, якби хтось інший, а не я подивився на неї. Показати її! Але в якого чоловіка чи коханця стане ницості, щоб вивести свою дружину на безчестя? Коли ти малюєш картину на замовлення двору, ти не вкладаєш у неї своєї душі, ти продаєш царедворцям лише розфарбовані манекени. Мій живопис – це не живопис, це само почуття, сама пристрасть. Народжена в моїй майстерні, прекрасна Нуазеза повинна там і залишитися і може вийти звідти тільки вдягненою. Поезія і жінка віддаються голими лише своїм коханим! Хіба володіли ми тими, кого творив Рафаель, Анжелікою [22] Анжеліка – героїня епічної поеми «Несамовитий Роландо» Лудовіко Аріосто (1474–1533), видатного італійського поета доби Відродження. Примітки Дм. Наливайка. , яку створив Аріосто, Беатріче, яку створив Данте? Ні, ми бачили тільки форму, тільки зображення цих жінок. Ну, а мій витвір, який я бережу в себе у майстерні за міцними замками, – виняток у мистецтві. Це не полотно, це жінка – жінка, з якою я плачу, сміюся, розмовляю і думаю. Невже ти хочеш, щоб я так просто розлучився з щастям, яке тривало десять років, так просто, як ото скидають плащ? Щоб я ні сіло ні впало відмовився від радості бути батьком, коханцем і богом? Ця жінка не просто людське створіння, вона – творіння. Хай приходить твій юний друг, і я віддам йому картини Корреджо, Мікеланджело, Тиціана, я цілуватиму в поросі сліди його ніг; але зробити його своїм суперником – яка ганьба! Ха-ха, та я ще більшою мірою коханець, аніж художник. Та в мене стане мужності спалити мою прекрасну Нуазезу з останнім своїм подихом; але щоб я дозволив дивитися на неї іншому чоловікові, юнакові, художнику? Ні, ні! Я вб’ю того, хто осквернить її поглядом! Я вб’ю тебе, свого друга, якщо ти не впадеш перед нею навколішки! Так невже ти хочеш, щоб я дозволив дивитися на свою богиню байдужим поглядом і віддав її на поталу безглуздої критики тупих йолопів? О, кохання – це таїнство, воно живе тільки в глибині сердець, і все пропало, якщо чоловік каже хай навіть своєму другові: «Ось та, кого я люблю!».