Оноре Бальзак - Філософські етюди

Вона гордо підвела голову й кинула на Френхофера палахкотючий погляд, та раптом помітила, що її коханий милується картиною, яка здалася йому полотном Джорджоне, коли він уперше сюди прийшов.

– Гаразд, я піду з вами, – сказала вона. – На мене він ніколи так не дивився.

– Діду, ти бачиш оцей кинджал? – озвався Пуссен, якого Жілеттин голос пробудив із задуми. – Він прониже твоє серце, тільки-но ця дівчина скрикне, потім я підпалю твій дім, і ніхто з нього не вийде. Ти мене зрозумів?

Ніколя Пуссен був похмурий, і його слова звучали грізно. Ця погроза, а надто жест, яким вона супроводжувалася, заспокоїли Жілетту, й дівчина майже простила молодому художникові за те, що він приносить її в жертву мистецтву та своєму славному майбутньому.

Порбус і Пуссен залишилися за дверима майстерні. Вони стояли, мовчки позираючи один на одного. Правда, спершу автор «Марії Єгипетської» дозволив собі кілька вигуків: «Роздягається… Він велить їй повернутися до світла… Порівнює її з…» – та незабаром він замовк, побачивши, яким глибоким смутком затьмарилося обличчя Пуссена. І хоч старі художники нехтують подібні забобони, такі дріб’язкові у порівнянні з мистецтвом, Порбус у ці хвилини захоплювався поведінкою Пуссена – таким милим і наївним він здавався. Стискаючи руків’я свого кинджала, молодик майже притулився вухом до дверей. Стоячи отак у тіні, художники скидалися на двох змовників, які чекають слушної миті, щоб убити тирана.

– Заходьте, заходьте, – сказав їм старий, сяючи від щастя. – Моє творіння досконале, й тепер я можу з гордістю показати його. Ніколи жоден художник не створить пензлем на полотні суперниці для моєї Катрін Леско, прекрасної куртизанки.

Охоплені нетерплячою цікавістю, Порбус і Пуссен вибігли на середину просторої майстерні, де все вкрилося порохом, де панував цілковитий безлад, а на стінах то там, то там висіли картини. Спочатку вони зупинилися обидва перед зображенням напівголої жінки в людський зріст, яке привело їх у захват.

– О, на цю річ не звертайте уваги, – сказав Френхофер. – Тут я набивав руку, вивчаючи позу, картина нічого не варта. А ось тут мої помилки, – провадив він, показуючи на чудесні композиції, розвішані на стінах.

Тоді Порбус і Пуссен, приголомшені цією зневагою до таких чудових речей, стали шукати портрет, про який ішлося, але ніде його не побачили.

– Ось вона! – сказав їм старий, чиє волосся скуйовдилося, обличчя палало надприродним збудженням, очі метали іскри, а груди судорожно здіймалися, як у молодика, сп’янілого від кохання. – Ага! – вигукнув він. – Ви не сподівалися побачити таку досконалість? Ви шукаєте картину, а перед вами жива жінка. Така на цьому полотні глибина, повітря відтворене так правдиво, що ви не відрізняєте його від повітря, яке вас оточує. Де тут мистецтво? Воно пропало, зникло. Перед вами живі форми живої дівчини. Хіба не точно я схопив колорит, обриси, де повітря дотикається до тіла? Хіба предмети в атмосфері не так само вирізняються, як і риби у воді? Подивіться, як у мене контури відокремлюються від тла. Чи не здається вам, що ви можете обхопити цей стан рукою? Атож, недарма вивчав я цілих сім років, яке враження виникає, коли світляні промені мовби розчиняються в предметах. А її волосся – як насичене воно світлом! О, вона, здається, зітхнула!.. А груди, ви тільки гляньте на її груди!.. Хто здатний не впасти перед нею навколішки? Тіло тремтить. Зараз вона встане, зачекайте…

– Бачите ви що-небудь? – спитав Пуссен у Порбуса.

– Ні. А ви?

– Нічогісінько.

Давши старому змогу умлівати у своєму екстазі, обидва художники почали перевіряти, чи не знищує всі зорові ефекти світло, яке падало прямо на полотно, що його показав їм Френхофер. Вони роздивлялися картину, відходячи то праворуч, то ліворуч, то стаючи навпроти, то нахиляючись, то випростуючись.

– Так, так, не сумнівайтеся, це картина, – повторював Френхофер, неправильно витлумачивши причину такого ретельного огляду. – Дивіться, ось рама, ось мольберт, а ось мої фарби та пензлі.

І схопивши один із пензлів, він простодушно показав його художникам.

– Старий хитрун сміється з нас, – мовив Пуссен, знову підступаючи до полотна, яке Френхофер називав картиною. – Я бачу тут лише безладно наквацьовані мазки, охоплені безліччю дивних ліній, що утворюють навколо цієї мазанини мовби огорожу.

– Ми помиляємося – гляньте! – заперечив Порбус.

Підійшовши до полотна ще ближче, вони розгледіли в самому його кутку кінчик голої ноги, що вирізнявся з хаосу кольорів, тонів, відтінків, які утворювали ніби безформну туманність; але то був справді кінчик прегарної жіночої ноги, живої ноги! Вони остовпіли від здивування перед цим уламком, що вцілів посеред неймовірного, повільного й невблаганного руйнування. Ця нога справляла таке саме враження, як надбитий торс якої-небудь Венери з пароського мармуру посеред руйновищ спаленого міста.