Оноре Бальзак - Філософські етюди

– Під цим схована жінка! – вигукнув Порбус, показавши Пуссенові на шари фарби, які старий художник послідовно накладав один на один, вірячи, що вдосконалює свою картину.

Обидва художники мимоволі обернулися до Френхофера, починаючи усвідомлювати, хоч і невиразно, в якому екстазі він жив.

– Він щиро вірить у те, що каже, – промовив Порбус.

– Атож, друже, – озвався старий, прокидаючись із задуми, – вірити необхідно. Треба дуже вірити в мистецтво і треба зжитися зі своєю творчістю, щоб намалювати таку картину. Деякі з цих тіней завдали мені чималої мороки. Гляньте, ось тут, на щоці, під оком, лежить легка півтінь – у природі вона майже невловна, і ви навряд чи її помітите. От і уявіть собі, яких надлюдських зусиль довелося мені докласти, щоб передати цей ефект на полотні! А ще, мій дорогий Порбусе, уважно придивись до моєї картини, і ти краще зрозумієш те, що я тобі колись казав про опуклості та про контури. Подивись, як освітлені груди, і ти збагнеш, як за допомогою кількох легких та кількох густо накладених мазків мені пощастило створити ефект справжнього світла, поєднавши його з лискучою білістю ясних тонів, і як, удавшись до протилежного засобу, тобто дрібно розмелюючи фарбу та накладаючи її якомога тоншим шаром, я згладив контури постаті, а за допомогою півтонів, по суті, стер рисунок і знищив будь-яку штучність, надавши тілу заокругленості, яка існує в природі. Підійдіть ближче, щоб побачити цю мою роботу. Здалеку її не роздивишся. Тепер бачите? Цей ефект я вважаю своїм великим досягненням.

І кінчиком пензля він показав на густий мазок світлої фарби.

Порбус поплескав старого по плечу й обернувся до Пуссена.

– А ви знаєте, що ми вважаємо його справді великим художником? – сказав він.

– Він більше поет, ніж художник, – серйозно відповів Пуссен.

– Ось тут і кінчається наше земне мистецтво, – мовив Порбус, доторкнувшись до уявної картини.

– І звідси воно вже підноситься в небеса, – підхопив Пуссен.

– Скільки пережитих насолод відбилося на цьому полотні! – вигукнув Порбус.

Заглибившись у свої думки, старий не слухав художників – він усміхався своїй уявній жінці.

– Але рано чи пізно він помітить, що на його полотні нічого нема! – вигукнув Пуссен.

– На моєму полотні нічого нема? – спитав Френхофер, по черзі дивлячись то на двох художників, то на свою уявну картину.

– Що ви накоїли! – сказав Порбус Пуссенові.

Старий чіпко схопив молодика за руку й закричав йому:

– Так ти нічого не бачиш, хамло, бовдуре, нікчемо, погань? Чого ж ти сюди прийшов? Мій добрий Порбусе, – провадив він, обертаючись до свого учня, – невже й ви посмієтеся з мене? Відповідайте щиро, адже я ваш друг. Скажіть, невже я зіпсував свою картину?!

Порбус мовчав, не зважуючись відповісти; але на блідому обличчі старого відбилася така нелюдська тривога, що Порбус показав на полотно й мовив:

– Самі дивіться!

Якусь мить Френхофер придивлявся до своєї картини й раптом схитнувся.

– Нічого там нема! Нічого! А я ж працював десять років!

Він сів і заплакав.

– Отже, я схиблений йолоп, божевільний дурень! Немає в мене ні таланту, ні здібностей, а є тільки гроші, і я марно прожив на світі! І нічого, нічого я не створив!

Крізь сльози він подивився на свою картину й раптом гордо випростався, втупивши в Пуссена й Порбуса гнівний погляд.

– Присягаюся душею, кров’ю і плоттю Христа, ви просто заздрісники! Ви запевняєте, ніби картина зіпсована, щоб украсти її в мене. Але я бачу її, бачу! – заволав він. – Вона дивовижно прекрасна!

В цю мить Пуссен почув, як у кутку майстерні плаче Жілетта, про яку всі забули.

– Що з тобою, мій янголе? – спитав художник, у якому знову прокинувся коханець.

– Убий мене, – сказала дівчина. – Було б ганьбою кохати тебе, як колись, бо тепер я тебе зневажаю. Я милуюся тобою, але ти мені вселяєш жах. Я люблю тебе і водночас відчуваю, що вже тебе ненавиджу.

Поки Пуссен слухав Жілетту, Френхофер затуляв свою Катрін зеленою саржею так само спокійно і дбайливо, як замикає шухляду ювелір, запідозривши, що має справу зі спритними злодіями. Старий скинув на обох художників похмурим поглядом, сповненим зневаги й підозри, потім мовчки з якоюсь судорожною поквапністю провів їх за двері майстерні і сказав їм на порозі свого дому:

– Прощавайте, мої голуб’ята.

Від такого прощання в обох художників мороз пішов поза шкірою.

Назавтра, тривожачись за свого вчителя, Порбус пішов провідати його і довідався, що Френхофер помер уночі, перед тим спаливши всі свої картини.