Оноре Бальзак - Філософські етюди

Старий замовк на хвильку, потім провадив:

– Ось уже десять років, юначе, як я працюю над своєю картиною. Але що означає десяток коротких років, коли йдеться про те, щоб оволодіти живою природою! Хіба ми знаємо, скільки часу знадобилося скульпторові Пігмаліону, щоб створити ту єдину із своїх статуй, яка ожила!

Старий поринув у глибокі роздуми і, втупивши очі в одну точку, машинально крутив у руках ножа.

– Це він розмовляє зі своїм духом, – сказав Порбус стишеним голосом.

Коли Ніколя Пуссен почув ці слова, незбагненна цікавість, властива митцям, опанувала його. Старий з вицвілими очима, зосереджений на чомусь і мовби заціпенілий, став для нього більше ніж людиною, він видався йому дивним генієм, що живе в невідомих сферах. Він будив у Пуссеновій душі тисячі невиразних думок. Такі чари є явищем чисто духовного порядку, і їх так само неможливо описати, як неможливо передати хвилювання, що опановує вигнанця, коли він чує пісню, яка нагадує йому про батьківщину. Відверта зневага, з якою цей старий говорив про найвищі досягнення мистецтва, його багатство, вишукані манери, глибоко шанобливе ставлення до нього Порбуса, його картина, так довго приховувана від світу, твір, створюваний ціною великого терпіння і, безперечно, геніальний, якщо судити з ескізу голови Богоматері, якою так щиро захоплювався юний Пуссен і яка здавалася прекрасною навіть поруч із «Адамом» Мабузе, свідчачи про божественну майстерність одного з некоронованих володарів у світі мистецтва, – усе в цій людині виходило за межі людської природи. Дивлячись на це надприродне створіння, Ніколя Пуссен з його палкою уявою ясно й відчутно розумів тільки одне: що перед ним ідеальний образ природженого митця, одна з тих безумних натур, наділених майже необмеженою владою, якою вони часто зловживають, ведучи за собою тверезий розум пересічних людей і навіть любителів мистецтва по тисячах кам’янистих стежок, де ті нічого не знайдуть; тоді як такій душі з білими крильми, невгамовній у своїх фантазіях, ввижаються там грандіозні епопеї, палаци, творіння високого духу. Такі люди бувають водночас насмішкуватими й добрими, всемогутніми у вищих сферах і безпорадними в буденному житті. Таким чином в очах Пуссена цей старий раптом перетворився на само мистецтво, мистецтво з усіма його таємницями, злетами і поривами.

– Атож, мій любий Порбусе, – знову заговорив Френхофер, – мені ще не вдалося зустріти жінку, чиє тіло й форми були б досконало прекрасні, а колір шкіри… Але чи існує вона де-небудь, – сказав він, уриваючи сам себе, – ця Венера в античному уявленні, якої досі нікому не щастило знайти; ми так жадібно шукаємо її, але знаходимо тільки окремі розрізнені часточки її краси. О, якби мені бодай на мить побачити божественну натуру, саму досконалість – одне слово, ідеал, – я віддав би все своє багатство! Та я і в загробний світ пішов би тебе шукати, о небесна красо! Як Орфей, я спустився б у пекло мистецтва, щоб привести звідти життя!

– Мабуть, ходімо звідси, – сказав Порбус Пуссенові. – Він уже нас не чує й не бачить.

– А загляньмо в його майстерню, – відповів зачарований молодик.

– О, старий рейтар подбав про те, щоб ніхто туди не зміг пройти. Його скарби оберігаються добре. Не у вас першого виникла така думка й таке бажання, я й сам не раз намагався проникнути в його таємницю.

– Отже, тут є таємниця?

– Звичайно, – відповів Порбус. – Старий Френхофер – єдиний учень Мабузе, той більше нікого не захотів узяти. Ставши його другом, рятівником, заступником, Френхофер потратив на вдоволення пристрастей Мабузе більшу частину свого багатства; натомість той передав йому секрет зображення на площині опуклостей, своє вміння надавати постатям тієї надзвичайної життєподібності, тієї природності, якої ми так марно прагнемо досягти, але Мабузе володів цією майстерністю досконало, і коли йому трапилося пропити квітчасту шовкову мантію, в яку він мав убратися для присутності на врочистому виході Карла V [20] Карл V – імператор Священної Римської імперії (1509–1556), середньовічної німецької держави, і водночас іспанський король Карлос І (1516–1556). Примітки Дм. Наливайка. , він супроводжував туди свого покровителя у вбранні з паперу, розмальованого під квітчастий шовк. Незвично яскраві барви костюма Мабузе привабили увагу самого імператора, який захотів висловити благодійникові старого пияка свій захват із цього приводу й таким чином сприяв розкриттю обману. Френхофер – людина, палко залюблена в наше мистецтво, він зазирає вище й далі, ніж інші художники. Він віддавався глибоким роздумам про барви, про абсолютну правдивість ліній, але внаслідок своїх досліджень дійшов до того, що став сумніватися в самому предметі своїх зацікавлень. У хвилини розпачу він твердить, що рисунка не існує, що лініями можна передати лише геометричні фігури. Це, звичайно, неправильно, адже зображення створюють і за допомогою одних ліній та чорних плям, які, власне, не мають кольору. Це доводить, що наше мистецтво, як і природа, складається з безлічі елементів: рисунок дає кістяк, колір – життя, але життя без кістяка – це щось менш досконале, аніж кістяк без життя. А найважливіше те, що практика й життя для художника – все, і коли розумове та поетичне сприйняття світу заходить у суперечність із пензлем, людина починає сумніватись, як наш старий, – митець напрочуд глибокий, але не меншою мірою божевільний. Чудовий живописець, він мав нещастя народитися багатим, що дало йому змогу надто часто віддаватися роздумам. Не наслідуйте його! Працюйте! Художник повинен розумувати лише з пензлем у руках.