Оноре Бальзак - Філософські етюди

Нарешті демонічний дід опустив руку й, обернувшись до Порбуса та Пуссена, що заніміли від захвату, сказав:

– Хоч цій картині ще далеко до моєї «Прекрасної Нуазези», під таким твором уже можна підписати своє ім’я. Так, я підписався б на цьому полотні,– додав він, підводячись, щоб узяти дзеркало, в якому почав його роздивлятися. – А зараз ходімо снідати, – сказав він. – Запрошую вас обох до себе. Почастую шинкою і добрим вином. Хе-хе, незважаючи на тяжкі часи, ми побалакаємо про живопис! Ми все-таки щось та означаємо. Ось і цей хлопчина має здібності, – додав він, плеснувши Пуссена по плечу.

Тут, помітивши, яка жалюгідна курточка на юному нормандцеві, старий дістав із-за пояса шкіряний капшук, понишпорив у ньому, витяг дві золоті монети і мовив, простягши їх Пуссенові:

– Я купую твій малюнок.

– Бери, – сказав Порбус Пуссенові, побачивши, що хлопець здригнувся й почервонів від сорому, бо в ньому озвалася гордість бідняка. – Бери, у нього капшук напханий тугіше, ніж у короля.

Утрьох вони вийшли з майстерні й, розмовляючи про мистецтво, дійшли до гарного дерев’яного будинку, що стояв неподалік від мосту Сен-Мішель. Пуссен був у захваті, побачивши його декоративні прикраси, дверний молоток, віконні рами, чудові арабески. Молодий хлопець, що тільки мріяв стати художником, зовсім несподівано для себе опинився в затишній вітальні біля розпаленого каміна, поблизу столу, заставленого смачними наїдками, і – яке нечуване щастя! – у товаристві двох великих художників, котрі поставилися до нього дуже приязно.

– Молодий чоловіче, не дивіться надто довго на це полотно, а то впадете в розпач, – сказав Порбус, побачивши, що новачок прикипів поглядом до однієї з картин.

Це був «Адам», якого Мабузе намалював, щоб викупитися з в’язниці, куди надовго запроторили його кредитори. Адамова постать була справді позначена такою могутньою реальністю, що з цієї хвилини Пуссенові став зрозумілий зміст неясних балачок старого. А той дивився на картину з виразом самовтіхи, але без захвату, ніби кажучи подумки: «Я можу й краще намалювати!»

– У ній є життя, – сказав він, – мій бідолашний учитель тут перевершив себе, але в глибині картини він не досяг цілковитої правдивості. Людина тут жива, ось-ось вона підведеться й підійде до нас. Але тут немає ні повітря, яким ми дихаємо, ні неба, яким ми милуємося, ні вітру, який ми відчуваємо своєю шкірою. Та й людина тут – лише людина. А тим часом у цій першій людині, яка вийшла з рук Бога, мало б відчуватися щось божественне, а ми нічого такого не відчуваємо. Мабузе сам у цьому признавався з досадою в ті хвилини, коли не бував п’яний.

Пуссен поглядав то на старого, то на Порбуса з якоюсь тривожною цікавістю. Він підійшов до Порбуса і, мабуть, хотів запитати в нього, як звуть господаря дому. Але художник із таємничим виглядом притулив пальця до уст, і юнак погамував свою цікавість і змовчав, сподіваючись, що рано чи пізно яке-небудь слово дасть йому змогу вгадати ім’я того, хто запросив його в гості, людини, безперечно, багатої і щедро обдарованої талантом, про що свідчила і та повага, з якою ставився до свого вчителя Порбус, і чудесні твори мистецтва, якими була наповнена зала.

Побачивши на темній дубовій панелі чудовий жіночий портрет, Пуссен вигукнув:

– Який прекрасний Джорджоне!

– Ні, – відповів старий. – Перед вами одна з моїх ранніх дрібничок.

– О Господи, значить, я в гостях у самого бога живопису, – простодушно мовив Пуссен.

Старий усміхнувся, як людина, що давно звикла до таких величань.

– Метре Френхофер, учителю мій, – сказав Порбус, – чи не дасте ви мені трохи вашого чудового рейнського вина?

– Два барила, – відповів старий. – Одне в нагороду за втіху, яку я мав сьогодні вранці, милуючись твоєю прекрасною грішницею, а друге – на знак дружби.

– Ох, якби я так часто не хворів, – сказав Порбус, – і якби ви дозволили мені подивитися на вашу «Прекрасну Нуазезу», я зміг би тоді створити картину велику, з глибокою перспективою, з постатями в людський зріст.

– Показати тобі мою картину? – вигукнув старий із хвилюванням у голосі. – Ні, ні! Я ще повинен її завершити. Учора ввечері, – провадив він, – я був подумав, що вже закінчив свою Нуазезу. Її очі здалися мені вологими, а тіло живим. Її коси ворушилися – вона дихала! Та хоч я винайшов спосіб зображувати на пласкому полотні опуклості й округлості натури, сьогодні вранці, при денному світлі, я роздивився, що тут мені ще не все вдалося. О, щоб досягти такого блискучого результату, я глибоко вивчив творчі досягнення великих майстрів колориту, я шар за шаром дослідив і розглянув картини Тиціана, короля світла; як і цей видатний майстер, я спочатку намалював обличчя мазками світлими й насиченими, адже тінь – випадковість, затям це, юначе. Потім я повернувся до своєї праці й напівтонами та глазур’ю, яку робив усе густішою, передав тіні – аж до чорних, аж до найбільш глибоких. У пересічних художників живопис у тому місці, де на нього падає тінь, як правило, складається мовби з іншої речовини, ніж у місцях освітлених, – це дерево, бронза, усе що завгодно, тільки не затінене людське тіло. Враження таке, що якби постаті на картині змінили своє положення, затінені місця не виступили б із темряви, не освітилися б. Я уникнув цієї помилки, якої припускалися багато з найвидатніших художників, і білий колір тіла проступає в мене під найгустішою тінню. Я не пішов за прикладом багатьох художників-невігласів, які вважають, ніби вони правильно малюють, бо вони, бачте, ретельно виписують кожну лінію, і не став окреслювати свою постать різкими контурами, не став вимальовувати найдрібніших анатомічних деталей, бо людське тіло не обмежується лініями. У цьому скульптори підійшли ближче до істини, ніж ми, живописці. Натура складається з низки взаємосполучних округлостей. Строго кажучи, рисунка не існує. Не смійтеся, юначе! Хоч якими дивними здаються вам ці слова, коли-небудь ви збагнете, в чому їхня суть. Лінія – це засіб, за допомогою якого людина дістає уявлення про те, як освітлення впливає на зовнішній вигляд предмета. Але в природі, де все опукле, ліній немає; щоб намалювати якусь річ, треба змоделювати її, тобто вихопити з того середовища, в якому вона існує. А видимість тілам надає тільки світло, розподілене завжди нерівномірно. Тому я уникав чітких обрисів, я сховав контури під легким серпанком світлих і теплих півтонів, отож у мене не можна точно вказати пальцем на те місце, де контур зустрічається з тлом. Зблизька моя робота видається ніби пухнастою, розпливчастою, але відступіть на два кроки – і все стає виразним, стійким, ясно оформленим, тіло ворушиться, набирає опуклості, а навколо нього відчувається повітря. І все ж таки я досі невдоволений, мене мучать сумніви. Можливо, не слід було проводити жодної лінії, можливо, краще малювати людську постать від середини, беручись спочатку за найосвітленіші місця і потроху переходячи аж до найтемніших. Хіба не так робить сонце, божественний художник світу? О природа, природа! Чи вдавалося кому зловити твій мінливий вираз? Але тільки подумайте: надмірне знання призводить до заперечення – так само як і незнання! Я сумніваюся у своєму творі!