Делия Стейнберг Гусман - Ігри Майї

Тварини мають інтелект, щоб дати раду несподіваним ситуаціям, обійти перешкоди, загоїти рани, знайти дорогу додому, перебігати невідомими для себе шляхами. Вони мають якийсь внутрішній «радар» значно давнішого походження, ніж їхній світ здорових інстинктів і щирих емоцій. Цей радар є своєрідним архетипом розуму, практичного і необтяженого інтелекту, трохи відмінного від того, який нині використовуємо ми, люди. Це можна назвати «груповою душею» або «вищим розумом» тваринного світу.

Приділимо трохи уваги емоціям тварин, які відіграють у їхньому житті головну роль.

Тварини не однакові. Як і в людей, рослин та каменів, серед них є більш і менш еволюціоновані. Зазвичай ми вважаємо, що найбільш еволюціоновані ті тварини, яких ми маємо за домашніх. Вони живуть з людьми, додержують їхніх законів, шанують людей і люблять.

Але мова не про вірність приручених тварин. Звісно, ми не заперечуємо їхньої вірності. Адже, коли ми хочемо навести приклад вірності, то – який сором! – не можемо не згадати тварин…

Але, як на мене, тварини обожнюють людей, бо ті уособлюють для них Бога. Рослина – це бог для каменя, а тварина, до певної міри, – для рослини. Відтак, людина – це бог тварин, це довершена істота, до котрої колись можна дорівнятися.

Домашня тварина любить своїх богів, а коли зустрічає «свого бога», свого владаря, то навіть слова «любов» замало. Це любов без застережень, без вимог, без досадування. Це просто любов…

Хіба ви не бачили, як ці тварини ходять хвостом за своїми владарями? Хіба ви не бачили, як вони захищають їх ціною власного життя? Хіба ви не бачили, як вони фетишують їхнє вбрання, їхні запахи, їхній голос, усе, що їм належить? Як вони нашорошують вуха на саме лиш слово господаря?

Незважаючи на те, що Майя грається з нами і нашими чуттями, незважаючи на те, що наш інтелект досі формується, ми маємо добру нагоду для того, щоб повчитись у тварин.

Нам досі багато чого бракує, щоб стати «людьми одомашненими», людьми еволюціонованими. Нам не так просто схилити чоло перед своїми богами, як то роблять тварини. І хоча ці боги і являють себе нам, ми їх не любимо і не коримося їм. Божі закони для нас є чистісінькими абстракціями, а святе писання – звичайнісінькою умовністю. Ми не знаємо справжньої святобливості і справжньої вірності. І якби нам довелося вибирати, чи жити, як усі живуть, чи покласти своє життя за богів, людський егоїзм, «пріоритет розуму» змусили б нас обрати перше.

У тенетах ілюзії ми не добачаємо істину. Якщо тварини щирі й природні у своїх інстинктах, у своїх емоціях та в своєму початковому інтелекті, то чому б нам не застановитися над їхньою святою любов’ю до Бога? Чом би й нам не керуватися подібним інстинктом, що непомильно шукає вищого? Може тоді, нарешті, розум для чогось придасться…

Людина – це істота, яка, можливо, найбільше заплуталася в тенетах Майї.

Причина в тому, що вона має, за законом еволюції, щось від каменя, щось від рослини, щось від тварини і щось, власне людське. Від каменів ми маємо тіло, матеріальна будова якого анітрохи не різниться від будови скель та землі. Від рослин маємо можливість життя і зростання. З тваринами у нас однаковий чуттєвий світ. Натомість розмисел властивий тільки людині, хоч їй і бракує досконалості тіла, життєздатності та емоційності. Розум людини ще молодий і досить немічний, бо дозволяє легко себе ошукати, потрапляючи в тенета ілюзії.

Таким чином, людина має свої переваги і, водночас, проблеми трьох світів, які передують їй на шляху еволюції. До цих трьох проблем долучається її власна проблема – ймовірність опинитися в пастці Майї. Людина ловиться в неї, як камені, як рослини, як тварини і як власне людина.

Але ця причетність до знаних нам життьових світів не єдина причина того, що людина стає іграшкою ілюзії. Вирішальну роль тут відіграє непевність становища людини.

Уявімо собі людину, яка намагається видобутися на гору, і посеред шляху починає втрачати рівновагу. Їй все одно – чи підніматися далі, чи повернутися, бо що позаду, що попереду відстань однакова. Але їй тремтять ноги без твердого опертя, а рукам нема за що вхопитися. Ані стати, ані піднятися. Людина розіпнута в просторі – ногами на землі, а руками в небі – в облудній рівновазі міжпростор’я.

Їй простіше впасти, ніж піднятися…

Відтинок подоланого шляху можна порівняти із пройденою людиною еволюцією, з усіма її набутими досвідченнями світу каменів, рослин, тварин і самої людини. Відтинок, що його ще треба пройти, це завершення еволюції. Якщо пройдений шлях вважати матеріальним досвідченням, а подальший шлях – духовим, то стає зрозуміло, чому легше впасти, ніж піднятися… Для цієї серединної людини сила тяжіння матерії більша, ніж сила тяжіння духу.