Делия Стейнберг Гусман - Ігри Майї

Життя і смерть – це дві сторони тієї самої монети: ЖИТТЯ. Пробуваючи тут, ми звідкись прийшли і кудись прямуємо, але ніколи не перестаємо бути.

Те, що люди називають життям, є явленою в матерії душею на цій землі. А те, що люди називають смертю, це та сама душа, яка, звільнившись від матерії, не може лишатися в цьому світі і прямує до іншого.

Земне життя – це царство форми. Саме тут Майя стає сильною і певною себе. Вона грається з життям, вона грається з формами, видозмінює їх і пристосовує, виконуючи своє призначення: якнайбільше матеріального, якнайбільше форм, якнайбільше примноження.

Форми, які виникають у світі Майї, спершу невеличкі. Так ілюзія оберігає новонароджених. Ніхто не може не відчувати спочуття і ніжності до маленької істоти. Немовля, звірятко, рослина, що проростає… Усі вони потребують піклування і ласки. Люди догоджають не тільки своїм діткам, а й звіряткам, хоч би якими небезпечними вони стануть згодом. Дорослий тигр – це не те саме, що тигреня. Той лютий і страшний, а дитинча – ласкаве й ніжне. Та й тварини розчулюються перед маленькими дітками, а хижак, що кидається на людей, їхніх немовлят оберігає. Це Майя запинає знавіснілі очі пеленою спочуття. Життя над усе, адже його форми потребували багатьох зусиль і терпіння, аби знищити їх одним ударом лапи.

Коли ці форми сягають у світі Майї середнього віку, то стають самодостатніми, а відтак викликають вже не ніжність, а дух суперництва. Це боротьба за існування, в якій сильніший поборює слабшого. Любов може злагоднити цю боротьбу, та все-таки, головне – сила, хай то фізична, психічна, ментальна чи духова. У будь-якій царині завжди перемагає сильніший. Спортивні змагання, що слугують для людей розвагою, – це лиш замінник іншої гри Майї, що полягає в щоденному суперництві.

Перш ніж ці форми занепадуть і змарніють, вони мусять виконати покладену на них Майєю місію: продовжувати свій вид. Усілякими каверзами й хитрощами Майя змушує з’являтися в матеріальному житті нові тіла, для чого послуговується вже наявними тілами. Живущі ніколи б себе не відтворювали хоча б з природного егоїзму, якби не гра Майї – омана насолоди та ілюзія того, що людина сама приймає таке рішення.

Згодом відбувається занепад форм. Це кінцевий етап, який люди називають старістю. Усе старе не викликає прихильності і не спонукує до суперництва. Це висохлі й зношені елементи, які потребують заміни. Непогане завершення життя, без надмірного захоплення пишнотою форм. Сама душа просить, аби її звільнили від зношеної шкаралупи, щоб віднайти деінде легкість і чари, які не по силі обважнілому тілу. Майя сама енергійно прискорює цей процес чимось подібним до безвілля та марення, а старі форми відродяться в глибині землі чи в тлінних останках. Ніщо не зникає, усе трансформується.

Життя і смерть – це дві сторони однієї монети і два моменти невпинної гри, що повторює свої миті, витворюючи те, що люди називають циклами.

Вся Природа довкола нас грається: день і ніч, Сонце і Місяць, літо й зима, сон і пильнування, дитинство і старість… Якщо все обертається, якщо все вертається, якщо оголені дерева знову вкриваються навесні зеленим листям, якщо море після відпливу збурюється потужним припливом, то чому ми, люди, маємо уникнути цієї гри?

Немає ніякої випадковості. Є постійна гра Майї, яка через закон причинності зваблює нас і змушує виконувати свою волю. Жити і померти в невіданні, граючись з Майєю, чи жити й померти, знаючи правила гри, – ось питання еволюції.

У Майї багато ігор, які вона підкидає нам, доки ми не втрачаємо істинний сенс життя і вимушені повірити, що вартують лише форми.

Так ми ставимося до каменів. Донедавна, та, власне, й сьогодні, люди вважали їх безживними елементами і вбачали в них корисний об’єкт для різноманітного вжитку.

Камені, що слугують для будівництва осель і храмів, камені для брукування шляхів; камені, що мають ужитковий характер, та шліфовані камені, що правлять за оздобу для тіла, – вважають холодними й мертвими. Ми користуємося ними, начебто життя подарувало їх нам для наших найрізноманітніших потреб.

Тим не менш, камені живі. Якби ми здавали собі з того справу, то, можливо, ставилися б до них інакше. Майя приховала кам’яне єство під покривом інерції, утаївши тим самим чудовий закон опірності. Деякі тіла являють себе зростаючи і розпросторюючись, інші роблять це чинячи опір. Насправді обидва ці закони діють в усіх тілах, хоча й у різних пропорціях. Коли переважає закон зростання, ми бачимо рух, а коли закон опірності – непорушність.