Делия Стейнберг Гусман - Ігри Майї

Ховаючись за маскою, можна грати різні ролі серед інших людей. Відтак виникає дружба, кохання, синівська і батьківська любов, прихильність до всіх людей і тих самих тварин та рослин. На найтонших рівнях любов сягає підхмар’я, і людина навіть здатна відчути і полюбити Бога за довершеність явленого Ним Світу.

Але скільки розчаровань на нас чекає! Розриви дружніх стосунків, любов, що не витримує випроби часом, діти, що зраджують батьків, батьки, що покидають напризволяще своїх дітей, люди, яких не обходять інші… Наука остуджує романтичне зоряне сяйво, а релігії, воюють в ім’я одного і того ж Бога, намагаючись його присвоїти собі. То що робити?

І людина скидає свою осоружну маску й у відчаї замикається в собі, вважаючи, що їй ніколи не позбутися самотності. Аж тут на нас чекає неабияка несподіванка.

Справжнього друга, який завжди з тобою, людина знаходить у своєму власному Я, у внутрішньому єстві. Цей друг завжди з нами у стражданні і в радощах, він спостерігає за нашим життям, не дорікаючи нам, і підбиває нас увиш, завжди увиш, не вимагаючи жодної винагороди.

Що далі, то більша дивина. Після віднайдення цього справжнього друга, батька і брата, все набуває сенсу. Читання, слухання музики, втіха від споглядання природи перестають бути ознаками самітника і відлюдника. Це ознака людини, якій товаришить її справжнє Я.

Відтак взаємини з іншими людьми перестають бути проблемою, бо кожному товаришить його друге Я з тими самими турботами. Тепер можливе порозуміння та спочуття. Хто не здобувся на самопізнання, навряд чи доможеться бодай якогось розуміння інших людей. Пізнай себе, і пізнаєш інших.

Це аж ніяк не означає, що самотності не стане. Це властивість душі. Але самотності можуть єднатися і гратися з опонами Майї упродовж цілого життя. Розділити з кимсь своє горе – це форма єднання. Можливо навіть, що душі шукають єднання, бо вони однаково нещасні, втративши первісний стан, і жадають повернутися туди, де не існує поділу.

Самотність – це вислід поділу. Коли все Єдине, де тоді самотність? Отже, самотність – це відокремлення, роз’єднання, поділ.

Що більше ми ділимося, то більшає самотність, бо ми створили нові часточки, які самотні і відокремлені від інших.

Це теж гра Майї: ділити й ділити, примножувати форми і спонукувати нас робити одне й те саме, переконуючи нас, що кількість є ліками від самотності.

Але кількість не позбавляє самотності. Вона хіба що додає, втрачаючи тим на якості і примножуючи присутності. Слід шукати малого і доброго, глибокого і високого водночас.

Пізнавши гру Майї, ми, можливо, зможемо позбутись ілюзії і розпізнати часточки, яких бракує нашій душі, часточки, які вона втратила, сходячи на землю, і які треба повернути собі, щоб знову стати одноцілим і ніколи більше не почуватися самотнім.

– Ти самотній?

– Так…

– Хочеш бути зі мною?

– Атож…

Відтак вони йдуть удвох, узявшись за руки, злучивши свої тілесні оболони, а тим часом в їхніх очах прозирають подивовані душі, які шукають в іншій істоті своє Я-близнюка, втраченого за первісного поділу.

– Яка радість! Яке щастя! Дитина народилася! Наш синок побачив світ!

Так святкують появу на землі нової людини. Усі аж нетямляться перед цим крихітним створінням, яке потребує опікування й пестощів. Поцілунки, дарунки, сльози радості та розчуленості знаменують появу на світ людини.

– Лишенько! Як мені болить душа! Я втратив наймилішу людину!

Так люди оплакують відхід у небуття своїх близьких, поринаючи в темну містерію смерті. Сльози журби, жалоба і розпач означують перехід душі з одного світу до іншого.

Ми рідко замислюємося над тим, звідки ми приходимо народжуючись. І це не релігійне чи філософське питання походження душ. Мова про дещо простіше: якщо ми приходимо на світ, то звідкись же приходимо? Чи не огорне нас сум і чи не будемо ми плакати в тому іншому світі, полишаючи його і прямуючи на землю живих? А що, коли радісне свято для батьків є скорботою для інших, нематеріальних батьків, котрі бачать, як відходить душа, що тільки-тільки була з ними?

А куди ми прямуємо, коли помираємо і полишаємо землю? Якщо ми звідкись ідемо, то, певна річ, кудись прямуємо. У безмірі немає визначених меж. Можливо, тимчасом як на землі нас оплакують наші рідні, там, куди ми прямуємо, на нас чекають усмішки й сльози нової зустрічі?