Делия Стейнберг Гусман - Ігри Майї

Воля каменю полягає в спротиві. Вона утримує вкупі його молекули, щоб вони не відкололись і не розсипались. Маємо на увазі тверді камені. Що більший опір, то більша твердість. Що більша твердість, то більша воля. Що більша воля, то більше життя.

Незважаючи на гру Майї та опону, за якою камені видаються нам мертвими, істину добачити легко.

Камені довкола нас зовсім не однакові, вони різної природи.

Вони бувають, як ми кажемо, м’якіші і твердіші, з меншою і більшою волею опірності. Є більш чи менш прозірні камені, з більшою чи меншою здатністю перепускати через себе світло. Деякі мають досконалішу внутрішню організацію, тож найорганізованіші розташовують свої клітини у такий математичний спосіб, що нас зачаровують їхні геометричні кристали, і ми називаємо їх коштовними каменями. Вони виникають на різних теренах. Одні формуються на, так би мовити, родючих землях, де висока і сприятлива енергія, інші – будь-де і будь-як. Навіть серед каменів є бастарди.

Існують камені, роковані на виконання закону циклів, тож вітер дробить їх, доки вони не розсипаються. Призначення інших полягає у покірливості рукам людей та увічненні їх у мистецьких витворах. Але і найбільший камінь у піраміді, і найчистіший пісок пустелі мають ту саму природу пасивної, але стійкої опірності.

Камені є учасниками гри Майї. Хоча б тому, що мають тіло. Таке тіло, як у тебе і як у мене, хоча й іншої будови. Твоє і моє тіло значною мірою має однакову субстанцію з каменем, який нині слугує нам як твердь і опертя. Але тимчасом як у нас пробудилися інші принципи – психіка, розум, духовість, камінь являє тільки своє тіло; інші принципи дрімають. Вони очікують нових, прийдешніх часів, коли інерція поволі поступиться місцем рухові. Тоді камінь почне розвиватися, розпросторюватися, і для нього настане новий вимір у вічній ілюзії життя.

Кажуть, Сонце нагріває камені і розширює їх. Придивись і побачиш, що вони живі. Те саме Сонце, що дає життя нам, змінює і камені.

Кажуть, нічний холод стискує камені. Неправда. Вони живі, і стискаються, щоб витримати низьку температуру. Розширення і стиснення характеризують так само і роботу серця.

Камені теж мають серце. Ступаючи по них, торкаючись рукою їхньої поверхні, пам’ятай, що перед тобою жива істота, яка має безмежну незворушність опірності та вичікування.

Згадай давніх мудреців, котрі, знавши про внутрішнє життя каменів та металів, добирали серед них найбільш придатні для виготовлення амулетів і талісманів. Згадай коштовні прикраси давніх королів і жерців, що слугували не просто оздобою, а виконували куди складнішу функцію нагромадження та віддачі енергії.

Саме тому, що камені чинять опір, вони мають здатність зберігати упродовж багатьох тисяч років внутрішню силу, одержану від матері-землі та батька-неба.

Гомони до каменів, грайся з ними. Вони навчать тебе прадавньої цілісності й сили. Вони розкажуть тобі про інші часи і про інші світи. Вони скажуть тобі тремкі слова, що продістануться до тебе між розколин. Своїми кам’яними пальцями, пальцями свого тіла, яке теж є матерією, погомони з каменями.

Вони теж обдаровані життям і дивовижним началом розуму. Майя грається і з ними, оскільки має продовжити їхнє життя і примножити форми зеленого світу.

Як і камені, рослини є доньками землі і неба. У пошуках таїни землі коріння дістається углиб, а під дією небесних тіл виникає гілля, квіт і плоди.

В рослинах урівноважуються дві сили: сила опірності і сила розростання. Вони ростуть, відкриваючись до сонця, і водночас укорінюються в матінку-землю, чинячи тим справдешній опір. Завдяки своїй укоріненості вони опираються вітрам і буревіям. Взимку вони сплять, скинувши листя, а влітку листя захищає їх від палючого сонячного проміння. Але вони живуть, являють себе, переміщуються і тішаться власним існуванням, подібно до того, як те роблять у свій спосіб люди.

Рослини всі різні. Навіть у світі флори помітні значні відмінності, зумовлені еволюцією. Бувають рослини найпростіші – маленькі й непомітні, і рослини великі й могутні, немов дерева, що прагнуть уподібнитися до людей.

Чи придивлялися ви коли-небудь до котрогось дерева? Його стовбур нагадує наше тіло. Від цього стовбура відгалужуються такі собі ноги, що вгрузли в землю, і такі собі руки, що тягнуться до неба. Ноги – це корені. Ними не ходять, але вони прагнуть укоренитися в свій світ вельми розумно. Сьогодні я бачила дерево, що росте серед скель, пробиваючись корінням між розколин і уникаючи твердіні каменя. Ці ноги-корені торують собі шлях, як і наші ноги, але це шлях стабільності, від якої залежить живлення, а від живлення – саме життя.