Делия Стейнберг Гусман - Ігри Майї

Жити серед ілюзій по правді, жити напруго, не боятися ризику і тішитися життям…

Антоніо Альсіна.

Мадрид, лютий 1995 р.

Наймення цього вікодавнього східного божества означає «ілюзія». Це суцільна запона, котрою Природа вкриває все, щоб ми, люди, не могли віднайти її приховані закони. Відтак краса Майї та її численні ігри вводять в оману, спокушують і допомагають звікувати, як нам належить.

Ілюзія грається з нашими відчуттями, а ми беремо до певної міри свідому участь у цій грі. Не можна сказати, що ілюзія не існує, адже ми її відчуваємо. Ігри ілюзії засновані на певних, але нетривких речах. Це істини, які живуть не довше за бульбашку, не довше за ілюзію. Тим не менш, признаймо, в нашому невіданні, рацію цим дочасним істинам.

Віддаючи наші сили і покладаючи великі надії на ігри Майї, ми немов пізнаємо страждання. Усе, чого ми прагнемо, тікає нам крізь пальці, тож ми стаємо сліпими й не бачимо іншого – тривкішого, надійнішого, нетліннішого. Чому ми граємося? Чому беззастережно приймаємо ілюзію Майї? Щоб відповісти на це запитання, треба напевне знати, чому грається дитина. Дитина грається, хоча й знає про облудність своєї гри. Але їй потрібні експерименти, випроби своїх сил, аби підготуватися до іншої, більшої гри, якою є саме життя. Ми, люди, завжди лишаємося почасти дітьми. Не бувши певними того, яка доля на нас чекає, ми граємось упродовж життя, намагаючись довести самим собі, що здатні чогось домогтися.

Всі ми – учасники «Ігор Майї»…

Жив собі якось вельми розважливий хлопчик, котрий неабияк співчував іншим дітям, що гаяли час за гранням. Цей хлопчик завважив, що ляльки, машинки, маски та інші іграшки позбавлені реальності й вартості для старших людей. Отож він не захотів бути маленьким і вирішив відкинути ці облуди. Тим часом як усі дітлахи гралися, наш герой усамітнювався і болів душею, спостерігаючи, як його бідолашні товариші розважалися, гуляючи і шукаючи уявних пригод. Самотній хлопчик шукав розраду в лектурі, але невдовзі постеріг, що і в книжках переважають фантазії та вигадки. Відтак він почав споглядати природу, і з жахом упевнився, що й природа гралася, ошукуючи світлом і тінями, формами і запахами…

У пошуках відповіді хлопчик подався до своїх товаришів, що гралися.

– Чому ви граєтеся? Хіба ви не розумієте, що ваші іграшки облуда і що вони вам не прислужаться в реальному житті?

– Ми граємося в дорослих.

– Але ж ваші машинки не такі, як у дорослих… Вони не їздять вулицями. А ваші ляльки – це не справжні діти.

– Та ми це знаємо. Але, граючись цими маленькими автомобілями і цими ляльками, ми вчимося того, що робитимемо, ставши дорослими чоловіками й жінками. Тоді нас не лякатимуть ані діти, яких ми матимемо, ані авта, які нам доведеться водити.

– Отже, ви знаєте, що граєтеся з ілюзіями?

– Звісно, знаємо, але не думаємо про це. Якби ми не забували, що це лиш іграшки, ми просто не змогли б гратися. Але ми мусимо гратися, мусимо випробовувати себе в тому, що нам доведеться робити навсправжки завтра. Тому ми з головою поринаємо в нашу гру і тішимося нею, як реальністю.

Самотній хлопчик повернувся до припочатку і, розкинувши розумом, зрозумів причину своєї безмежної печалі. Щастя не завжди полягає в знанні та усвідомленні всіх істин.

Жив собі якось чоловік, котрого всі називали філософом. Він був не такий, як інші, не переймався тим, що інші, а навпаки, цурався щоденних клопотів так званих нормальних людей. Філософ розумівся в житті і смерті, добрі і злі, в долі та її законах, і все було для нього марнотою.

Тимчасом як люди метушилися, мов працьовиті мурашки, наш філософ усамітнювався в роздумах, не мавши певності ні в почуттях, ні в думках, ні в будь-чиїх намірах.

Він спостерігав за іншими з іронічним осміхом. Невже вони не розуміють, що беруть участь у великій грі життя? Невже вони не завважують, що всі їхні зусилля марні, адже доля людства вже написана на небесах? Хіба можна страждати і сміятися, жадати і бажати, не здаючи собі справи в тому, що ніщо не варте ані усміху, ані плачу, ані бажання, ані пристрасті? Їжа для «філософа» була доконечністю, спання – потребою тіла, кохання – недозрілістю та браком самодостатності. Читання – звичайнісіньке марнування часу; діяння – щось необов’язкове. Але, попри всю свою філософію, він не міг уникнути страждання. Цим він уподібнювався до всіх інших…