Делия Стейнберг Гусман - Ігри Майї

Зі свого серединного місцезнаходження, але не рівноваги, людині ближчий матеріальний стан скелі, дерева чи звіра, ніж прекрасне майбуття одуховленої істоти. Хоча вона прагне еволюції, це вимагає від неї неабияких зусиль. Хоча вона прагне стати кращою, їй лячно відкинути все те, що досі було її життям. У своєму осліпі, спричиненому Майєю, вона хоче богувати, лишаючись людиною.

Це все одно, якби камінь захотів стати рослиною, не звільнившись від незрушної ваги свого тіла, або якби дерево захотіло стати твариною, не позбувшись свого коріння в землі.

Дати раду непевній рівновазі означає для людини жертовність з примусу. Щоб здолати решту шляху нагору і мати вільні руки, слід позбутися всього зайвого, бо в час сходження все заважає. Те, що спершу було патерицею, стало тягарем. Щоб бути людиною, не гоже поводитись ні як камінь, ні як рослина, ні як тварина. Усе це належить минулому, проте може прислужитись і в теперішньому, але не домінуючи в ньому… Щоб стати надлюдиною, треба перестати бути людиною. Щоб озватись на прадавній поклик душі, поклик, що лунає здалеку і спонукує нас зробити ще крок, слід відмовитися від так званої рівноваги хреста у просторі. Одне слово, треба наважитись, треба визначитись, треба вибрати.

Тому Майя грається з людьми – людьми, які одвічно вагаються. А для того, щоб грання було цікавіше, вона щораз побільшує відчуття непевності, а плетиво тенет неймовірної ілюзії видається останнім порятунком, хоча насправді це міцне павутиння.

Тому Майя грається з нашими чуттями і нашим недійшлим розумом, змушуючи нас бачити те, чого немає.

Чуття вводять нас в оману, і не тому, що вони неналежно функціонують, а тому, що ми надаємо їм більшого значення, ніж вони того вартують. Дотик, слух, зір, смак та нюх корисні для того, щоб оцінювати певні елементи нашого довколишнього світу і усвідомлювати їх. Але коли до простого пересилання усвідомлених чуттів ми додаємо емоції – прихильність чи відразу, або вдаємося до надмірного раціоналізування, то чуття спотворюються, а образ, що добувається до нашого розуму, не відповідає реальності. Це ще одна ілюзія, до якої активно прилучилася Майя. Ми бачимо вже не якийсь певний колір, а те, що нам подобається або ні; ми чуємо не просто звук, а намагаємося визначити його тривалість…

Хто ж бо так розладнав функцію чуттів? Емоції та розум. Або ще простіше: розум, яким ми, люди, послуговуємося і який важко назвати ясним, розум, упокорений егоїстичними емоціями. Недарма давні мудреці казали, що «розум – це пан над чуттями». Своєю «вищістю» він претендує на панування над усім, що може осягти у вітальному плані. Але це розум хисткої рівноваги, розум, який досі не забув свого тваринного етапу розвитку, унаслідок якого він підвладний пристрастям. Це розум, який ледь-ледь добачає свою вищу майбутність. Він панує, як егоїст. Мавши пана, яким є наше Я, і догоджаючи нам своїм егоїзмом, насправді він слугує виключно Майї.

Пасткам, в які може втрапити людина, нема ліку. І що більше чуття і розум викривлюють наше бачення, то більш небезпечними стають пастки. Наше тіло вже не таке просте, як кам’яна брила. Воно має значно вищі за свої можливості потреби. Але ці тіла наснажуються пристрастю, а виснажившись, передчасно гинуть. Людина не просто їсть, спить, п’є чи кохається, «як тварина», а куди гірше.

Ми живемо в постійній перенапрузі, а з огляду на свою неспроможність бути такими ж щасливими, як рослини, метушимося, задихаємося, потіємо, шарпаємося, не дбаючи про своє здоров’я, яке оплакуємо, лише коли його втрачаємо.

Що ж до емоцій, то вони мають над нами таку владу, що затуманюють нам голову. Посилюючись і примножуючись, заволодіваючи тілом і обертаючись пристрастями, вони спотворюють єство людини. Вона не годна мислити, розмірковувати, аналізувати, зважувати і приймати рішення. Пристрасть вимагає всього, і так само руйнує все, навспак використовуючи наші сили. Розум вважає, що він мислить, але інерція матеріального світу, яка його захопила, робить його обважнілим і безвільним. Розум втрачає властивість мислити. Він піддається громадській думці, сфальшованим ідеям, моді, доки зовсім не зупиняється в розвитку. Він стає старим, заржавілим годинником з нерухомими стрілками, і, тим не менш, завжди якась наївна, збита з пантелику людина запевнятиме, що це годинник. Але навіщо нам годинник, який не показує час? І навіщо нам розум, який втратив звичайну здатність спостерігати, порівнювати, пізнавати, розрізняти?